Цьогоріч виповнюється сорок років комік-трупі “Маски”, широку популярність якій принесло однойменне телешоу. Один із яскравих учасників колективу — Борис Барський. Актор, режисер, поет і просто — людина з гарним почуттям гумору. Навіть у нинішні часи він його не втратив...
— Борисе Володимировичу, фактично щоденно Одесу атакують. Ось і цієї ночі знову були ворожі нальоти... У вас є відчуття якогось страху чи за два роки воно давно притупилося?
— Ні, страху немає. Є дуже велика ненависть. Ну й це ж колись закінчиться. Сподіваюсь, що цього року. Дуже хотілось би... Знаєте, ми — одесити, а нам долею визначено бути позитивними, веселими, душевними. Тому... Уявіть таку картину: скверик, погожий день, на лавочці розвалився кіт — на сонечку гріється, на гойдалці — діти, дві мамочки з сигаретками й кавою в одноразових скляночках розмовляють, десь неподалік сидять пенсіонерки. І раптом лунає повітряна тривога. Діти продовжують бавитися на гойдалках, мами далі спілкуються, кіт навіть оком не повів, а одна з бабусь каже іншій: “Ну коли ж ця падла здохне?!” (Сміється).
— Цікаво, театр “Маски” нині працює?
— Так. На щастя, він розташований не в тому районі, куди зазвичай “прилітає”. Та й вистави йдуть з шостої до восьмої вечора, а в цей час — усе тихо. Тьху-тьху-тьху. Як правило, атаки на місто відбуваються вночі. Ви здивуєтесь, але за весь час лише один раз виступи переривала “сирена”. Спочатку я розгубився, а потім пригадав фразу пенсіонерки. Коли повторив її зі сцени, зал вибухнув оплесками. (Усміхається).
— Глядачі, які приходять на ваші вистави, змінилися?
— На жаль, їх стало менше, бо дуже багато людей виїхало. Натомість місто прийняло чимало переселенців — тих, хто втратив свої домівки, близьких, роботу. Вони, можливо, й хотіли би прийти у театр, але не мають фінансової змоги. Тому ми оголосили акцію серед одеситів, які живуть за межами нашої країни, з проханням допомогти... Пригадую, я віддав якось такі квитки сім’ї з Херсона. А наступного дня вони знову прийшли — щоб подарувати прапорець з гербом рідного міста. Це було так зворушливо!
— А військові часто до вас навідуються?
— Так. Дехто приїздить просто з “нуля”. Інших привозять з госпіталя. Для них у нас двері завжди відчинені. Тобто все безплатно. Знаєте, я бачив очі цих хлопців, коли їх привезли в театр: вони виходили з автобуса, але були ще “там”. А ось після вистави — зовсім інша річ. До слова, коли дійство закінчується, я прошу всіх глядачів подякувати тим людям, хто кожну мить наближає нашу перемогу. Завдяки їм ми можемо дихати на повні груди та усміхатися. Народ же, який не розучився сміятися, здолати неможливо.
— Щодня у стрічці новин — трагічні, драматичні, жахливі події. Коли читаєте про них, сльоза з’являється на вашому обличчі?
— Не сльоза, а радше дуже великий смуток. Адже ми втрачаємо — ось уже два роки — наших найкращих синів. Це — цвіт нації! У перші ж дні вони пішли у військкомати, взяли до рук зброю та стали на захист України... Натомість їм протистоять нелюди. Так, не-лю-ди. Зрештою, Росія — це поліційна держава і взагалі — суспільство рабів. Про них немає сенсу навіть говорити.
— Скажіть, ви володієте зброєю?
— Ні. Проте, якщо питання постане дуже серйозно, думаю, навчитися неважко... Сьогодні кожен із нас виконує свою місію. Напевно, наша місія — психологічно підтримувати людей. Щоб глядачі, які приходять у театр, бодай трішки відволіклися та отримали заряд позитиву... Пригадую фразу одного з моряків, який завітав із сім’єю на виставу: “Дякую вам велике. За останні декілька місяців ми вперше усміхнулися”. Знаєте, нині в людей дуже великий потяг до позитиву.
— Борисе Володимировичу, як би ви хотіли відсвяткувати той день, який усі чекають з нетерпінням?
— Я би станцював гопака. Так, як це робить наш боксер Олександр Усик, перемагаючи на рингу. Причому спочатку була ідея виконати танець сольно, згодом — з іншими учасниками “Масок”. Потім же ми подумали: а чому не влаштувати все на загальноміському рівні чи взагалі — міжнародному. Думаю, чимало людей у світі теж були би не проти станцювати гопака разом з українцями. Особливо, якщо ця тварюка в Москві нарешті здохне!
