Він двічі був міністром культури. Нині ж очолює Шевченківський комітет і столичний театр Франка, де зібралось справжнє сузір’я акторів. Як старшого покоління, так і молодшого.
— Євгене Миколайовичу, як у театрі зустріли Олександра Рудинського, фільм за участю котрого отримав престижну нагороду BAFTA у Лондоні? Квіти, торт, шампанське...
— Квіти та вітання були, а ось торт він не їсть. (Усміхається). Це дійсно — подія, і ми, безперечно, маємо радіти за успіхи своїх колег. І взагалі — будь-який успіх сьогодні на міжнародній арені (на культурному ландшафті чи спортивному) утверджує нашу силу в цей надзвичайно складний час та доводить, що ми є і, попри жорстоку агресію Росії, продовжуємо творити й працювати для спільної перемоги. Тому відзначення фільму “Камінь, папір, ножиці” — непересічна подія, і дякую, що ви з неї розпочали.
— З виставою “Конотопська відьма” ви уже були в п’яти країнах, попереду — Франція, ФРН, Велика Британія. Сприйняття там таке ж захоплене, як удома?
— Так. Як не дивно, незалежно від країни, ми маємо неймовірну реакцію на виставу. При тому, що, наприклад, у Женеві в залі було понад 60 відсотків іноземців і приблизно 40 — наших людей. У Берліні — більше наших, у Відні — половина на половину. Себто в кожному місті — різне співвідношення аудиторії, але скрізь — однакове захоплення. Звичайно, це дуже приємно та надихає.
— Періодично ваш театр проводить благодійні вистави. Яку суму вдалося зібрати на підтримку наших захисників?
— З квітня минулого року, відколи я очолив театр, до січня цього зібрано понад 58 мільйонів гривень і передано Силам оборони України. Скажімо, вчора була вже повністю доправлена вся техніка для “Азову”. Багато чого іншого — і для Сухопутних військ, і для 63-ї бригади (через фонд “Повернись живим”). Це справді рекордна кількість зборів не тільки від театру, а взагалі від культури та бізнесу. Тепер у нас оголошений збір на “Магуру”. Маємо вже понад два мільйони, треба ж вісім. Опісля цей морський дрон буде названо “Конотопська відьма”.
— У ваш театр, як відомо, неможливо придбати квитки. Це вас більше тішить чи викликає біль голови?
— Багато хто справді нарікає, що не може придбати квитки (вони розлітаються за три хвилини!), але ми намагаємося покращити ситуацію. З іншого боку — тішить, що глядачі пішли до театру. Людям нині потрібна жива енергія, тут і зараз, чим, власне, і є театр, який рефлексує, який надихає, який дає надію. Це дуже важливо!
— А ремонт, який ви розпочали торік, ще триває?
— Так. Інфраструктурі театру Франка 105 років, тому його ремонт — справа не одного дня. Це не просто питання, щоб усе було красиво. Йдеться про комфортну “екосистему” для творення, а також збільшення глядацького потоку. Хочемо створити новий простір — третю сцену в нашому комплексі. Крім того, дбаємо про доступність для людей з інвалідністю, яких, на превеликий жаль, після горнила війни стає все більше й більше. Вони також наші постійні відвідувачі, тому маємо це враховувати.
— Попри те, що ви гендиректор і маєте вирішувати масу оргпитань, далі граєте у виставах. Наскільки складно вам буває перелаштуватися?
— Для мене важливі ті декілька вистав, адже це і повага до професії, і збереження здорового психофізичного стану. Знаєте, переключення дає мені можливість до певної міри очиститися та повернутися до якихось таких чуттєвих речей... Нових робіт наразі немає, бо на репетиції бракує часу. Можливо, наступного сезону вдасться щось зробити. Принаймні я дуже хочу.
— А як ви підтримуєте форму: можливо, ходите в тренажерний зал чи там теж ремонт?
— Ні, ремонту немає. (Усміхається). Ви не повірите, але дуже часто я ловлю себе на думці: “Ну от, завтра чи післязавтра прийду раніше й буду займатися”. Але завжди щось трапляється, тому ніяк не вдається. Проте час до часу, зранку в суботу чи в інші дні, я граю у футбол. І таким чином бодай трохи підтримую свою фізичну форму. Зрештою, моя робота вимагає постійної активності та не дає можливості просто сидіти в кріслі.
— Нещодавно ваша дворічна донька вийшла на сцену в “Кайдашевій сім’ї”. Хвилювалися?
— Це справді було хвилююче, хоч там невеличкий епізод, але... Ти до кінця не знаєш, як маленька дитина поведеться, побачивши стільки людей. Це ж усе непередбачувано. Тим більше, коли поруч багато дорослих акторів, серед яких легендарна Наталя Сумська. Проте дивовижна дитяча органіка й прагнення пізнавати світ дуже гарно спрацювали... Тому, звичайно, мене переповнювала гордість. Щоправда, я посоромився вийти на сцену й подарувати Анничці букет. Зробив це вже за лаштунками, вручивши її улюблені рожеві квіточки. (Усміхається).