Вона — співачка, телеведуча (не один рік вела програму “Фольк-music”), акторка. Під завісу минулого року відзначила ювілей — 55-ліття, а тепер святкуватиме 30-річчя творчої діяльності. Проте Оксана Пекун з усмішкою каже, точніше співає, “Я така ще молода”!
— За три десятиліття, що ви на сцені, який з концертів був, можливо, найекстремальнішим?
— Одного разу мене запросили виступити у... колонії. Це був справжній шок, бо я вперше опинилась у такому закладі. Відчувала тоді і певний страх, і хвилювання. Не уявляла, як узагалі це все відбуватиметься. До того ж у кімнаті, де довелося переодягатися, було дуже холодно, оскільки вікно виявилось розбитим. А коли вийшла співати перед хлопцями, то просто не думала, хто сидить у залі. Вони ж активно аплодували, а потім навіть подарували мені проліски. Той екстремальний концерт запам’ятався дійсно надовго.
— Знаю, що нещодавно ви дебютували на театральній сцені, зігравши в антрепризі “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Як вам цей досвід — сподобався?
— Ой, це дуже цікаво. По-перше, інша аудиторія, інша аура, інша атмосфера. Адже глядачі приходять не на мій сольний концерт, а на виставу. По-друге, режисер запросив мене на роль Солохи. Я просто розчинилася у тому персонажі. (Усміхається). Це була можливість розкрити якісь інші свої грані. Хоча я і тут співала, оскільки це музичний спектакль. Пісні з мого репертуару вплели в канву сценарію... Мені дуже сподобалося, та й відгуки публіки були чудові.
— Після таких виступів вам швидко вдається заснути, чи на те, щоб приборкати адреналін, потрібно дві-три години?
— З тим справді складно. Що після концерту, що після вистави я певний час перебуваю під впливом емоцій. Ніби все ще співаю на сцені. (Усміхається). Очі людей у залі та їхня реакція, що проймає іноді до сліз, потім довго не полишають. Особливо, коли це благодійні концерти (таких нині — більшість) чи виступи перед військовими... Тому вдається заснути десь о годині третій або четвертій. Якщо, звичайно, не завадить повітряна тривога. (Зітхає).
— За три роки ви до них адаптувалися чи все одно щоразу — душа в п’ятки?
— Так, душа в п’ятки. Це правда. За містом якось трохи спокійніше (хоч і бувають “прильоти”), а ось у Києві — набагато страшніше. “Сирена” ж так виє, що всередині все аж перевертається. І ти лише думаєш: “Господи, куди зараз влучить і хто постраждає?” Звичайно, в такі моменти я завжди молюся. Не тільки за себе та рідних, а й за всіх хлопців і дівчат, які стоять у нашій обороні. Насамперед — ППО... Щоразу прошу, аби Господь відвів від України страшну руку смерті!
— А як би ви речення продовжили: “Я ненавиджу Росію, тому що вона...”?
— ...наш смертельний ворог. У неї одна мета — знищити українців. Знаєте, за три роки, що триває повномасштабна війна, мій градус ненависті та люті не впав, а максимально зріс. До слова, я не вірю і “хорошим рускім”, бо вони всі мають імперські амбіції та вважають себе вищими за нас, тобто кращою нацією... Насправді ж це — вбивці. Інше слово годі й підібрати. Їх навіть звірами не назвеш, адже ті не бувають настільки жорстокими.
Кожного дня жертвами Росії стають цивільні люди. Найстрашніше, що серед них — діти. Дивлюся іноді на свого онука й думаю: “Боже, ростиш ти отак свою кровинку, а потім її вбивають”. Це просто жах! Для матері, для родини, для держави. На війні сьогодні гине стільки мирних людей. (Зітхає). На жаль, ми залежні від тих дядьок, котрі можуть одним розчерком пера або одним словом покласти край цьому всьому. Тож, коли молюся до Господа, то прошу дати їм мудрості.
— Ви згадали про свого онука. Скільки йому вже?
— Три з половиною. Євгенчик у нас — музикальний хлопчик. Я так розумію, він уявляє себе барабанщиком. Бо постійно тарабанить треками від Hot Wheels по ліжку чи ще там десь. (Усміхається). Крім того, онук любить готувати. Каже мені іноді: “Пішли бабута (так мене називає) на кухню”. Питаю: “Що ти снідатимеш?” — “Яєчню”. — “Будеш готувати?” — “Угу”. Сам бере все, що треба, з холодильника і смажить на пательні. (Сміється). Щоправда, вогонь вмикаю я.
— Якщо вже зайшла мова про їжу: два роки тому ви розповідали мені, що схудли на десять кілограмів. Чи вдалося втримати ту вагу?
— Не вдалося. Кілограмчиків п’ять я набрала. Усе — через щоденні стреси, розумієте? Прочитаєш зранку новини й хочеться заїсти чимось солоденьким — зефіром, мармеладом, шоколадом. А позбутися потім надмірної ваги, звісно, непросто. Проте, сподіваюся, перед ювілейним туром приведу себе трохи в форму — щоб не довелося оновлювати концертні сукні. (Сміється).
