Без його книжок уже неможливо уявити наші книгарні та бібліотеки. Василь Шкляр давно став культовим автором для мільйонів українців. Нині ж він готує читачам сюрприз...
— Кажуть, у вас незабаром вийде новий роман — “Заячий костел”? Назва уже неабияк інтригує...
— Ну, вийде не завтра, бо я роман тільки завершую, але що вийде — то це точно. Колись замолоду, як тільки напишеш було книжку, хотілося її якомога швидше випустити в світ. Тепер ні. Хочеться рукопис потримати довше біля себе, потішитися тим, що він тільки твій і більше нічий. Така собі химерна егоїстична примха...
Це буде українсько-литовський роман. Повстанський. П’ятдесяті роки. Тоді наше підпілля організувало рейд з Волині до Литви. ОУН-УПА практикувало такі походи за кордон з пропагандивною метою. На жаль, ця група не змогла пройти через Білорусь аж до Литви — надто багато ворожих гарнізонів стояло на її шляху. Але один одчаяка все ж дістався.
— А як ви зацікавилися цією темою?
— Декілька років тому литовці запросили мене до себе для вивчення їхнього повстанського руху. Я зустрічався зі старими, майже столітніми “лісовими братами”, слухав їхні драматичні історії й зрозумів, що цієї теми мені не минути. Литва — єдина країна, де партизанський спротив проти московської окупації тривав ще й у п’ятдесятих роках. У Латвії та Естонії було не так. З литовцями ми тут найближчі.
— Андрій Курков розповідав мені, що свого часу писав трилогію “Географія одиночного пострілу” дев’ять років. А у вас які були рекорди? I скільки ви працювали над новою книжкою?
— У кожної книжки своя доля. Я найдовше писав “Чорного Ворона”. Чотирнадцять років. Але це ж не означає, що день у день сидів за столом і писав. Історичний роман потребував широкої документальної бази, вивчення архівних джерел, польових досліджень. До того ж доступ до Галузевого архіву СБУ мені відкрився лише після Помаранчевої революції... А ось на “Заячий костел” пішло років п’ять.
— Ті чи інші герої, яких ви тільки-но випускаєте в світ, як довго тримають вас у своєму полоні?
— Деякі герої постійно зі мною. Це реальні для мене люди. Навіть ті, що не мають своїх історичних прототипів. Чорний Ворон, Маруся, друг Місяць, повстанець Сірко із “Трощі”, Кирик із “Характерника”, Степан з роману “Тінь сови”... Та їх дуже багато. Ми з ними любимо одне одного.
А взяти азовців — героїв “Чорного Сонця”. Багатьох уже немає. Коли сталася трагедія в Оленівці, де перебували наші полонені, мені зателефонували й сказали, що один хлопець, про якого я писав, згорів у бараці. А ще через два місяці він зателефонував мені сам і сказав, що вийшов з того пекла. Він знову воює. Хіба таке може відпустити?
— Новини з фронту читаєте в режимі “нон-стоп” чи все ж дозуєте?
— Новини переглядаю вранці й увечері. Іноді спілкуюся з тими, хто більше знає не з інформаційних каналів. Якщо випадає така можливість. Учора дзвонив з Донбасу Юрій Сиротюк. Колишній нардеп-свободівець воює рядовим. Каже, що хлопцям треба 100 примірників “Чорного Ворона”. Відповідаю: “Слухаюсь, пане генерале! Буде виконано”. Сміємося, і від того, що ми ще можемо сміятися, стискається горло. Зрештою, українці завжди уміли воювати весело.
— За вашими відчуттями, це літо буде спекотним? Мова, звісно, не про погоду...
— Ох, якби ж тільки літо було спекотним. У нас гарячі всі дні й ночі. Відбувається багато такого, чого не вміщує людська уява, я вже не кажу про серце. Важко щось прогнозувати, коли важливі речі залежать не лише від нас, але й від багатьох зовнішніх факторів. А вони, ці зовнішні фактори, мінливі, як погода в травні.
— А як би ви речення продовжили: “Я боюсь навіть уявити, що..”?
— Не треба уявляти страшного. Його багато в реальному житті. Треба думати про найкраще. Світла цілеспрямована думка має велику силу, якщо все робити для того, аби вона справдилася.
— У вас 10 червня день народження. Уже знаєте, де та з ким будете його зустрічати? I, зрештою, які думки — веселі/сумні чи не дуже — навіюють ті дві цифри, 7 і 3?
— Хто буде близько, з тим вип’ю чарку. Не той час і настрій, щоб скликати велелюддя. Я люблю містичну гру чисел, але про 7 і 3 ніколи не думав. Хоча дивіться... Якщо їх додати — влучимо в десятку. Якщо помножимо — вийде 21, картярське очко. Непогано, правда ж?
