Через війну ситуація на ринку праці доволі складна. Роботодавці бідкаються, що бракує кадрів. Тому залюбки на заміну мобілізованим чоловікам беруть жінок.
32-річна Анастасія Подужайло після повномасштабного вторгнення переїхала із Запоріжжя у село Братківці, що біля Івано-Франківська. Щоб забезпечити двох доньок, влаштувалася водійкою сміттєвоза. І анітрохи про це не шкодує. “У рідному місті я трудилася на заводі “Мотор Січ” контролером. Водійські права отримала ще після школи. Керувала легковою машиною, але мене завжди тягнуло до більших автівок, — розповідає Анастасія. — У Братківцях орендую будинок. Маю ще чотири коти, шиншилу й собаку. Нещодавно з нами став жити син мого товариша, який на війні. Підлітка нема на кого лишити, тому погодилась допомогти.
Два роки тому я познайомилася з директором фірми, яка займається вивезенням твердих побутових відходів. Він розповів, що через мобілізацію бракує працівників і запропонував роботу водійки сміттєвоза. Щиро кажучи, у перші дні було важко звикнути до смороду, навіть беруші носила на носі, і до великих габаритів автівки. Але з часом звиклося. Мій робочий день починається рано. Їду з напарниками-вантажниками по своєму маршруту, забираю сміття й везу на полігон. Усіляко буває. Якось мої вантажники не змогли доїхати до роботи, тому довелося самій вручну перевертати величезні сміттєві баки. Признаюся, тоді навіть розплакалася. Про що мрію? Про власний будиночок на Прикарпатті. А ще хочу поїздити на американських фурах з довгими кабінами”.
А от 47-літня Марія Турсунова з Волині — водійка автобуса Володимир — Устилуг. Вона переконана, що про таке поняття, як нежіночі професії, треба забути.
“У старших класах школи нам викладали автосправу, ми вчили правила руху, будову машини, їзду. У закладі було для цього дві вантажівки. Наприкінці випуску я склала іспити й отримала посвідчення водія категорії С, але з дозволом кермувати після 18 років, — каже пані Марія. — Після народження трьох дітей продавала страхівки в рідному Устилузі, тоді торгувала. Чоловік був на заробітках. А в 2019 році стала далекобійницею. Коханий близько чотирьох років працював за кордоном у польській компанії на багатотонній вантажівці. Одного разу запропонував мені стати його напарницею. Ми об’їздили багато країн Європи”. Незадовго до великої війни Марія повернулася додому з рейсу, а у перші дні вторгнення боронити країну пішли її син та чоловік.
“Спочатку, щоб відволіктись, вишивала рушники, сорочки, — зауважує співрозмовниця. — А потім дізналась про шведський проєкт, де жінкам пропонували змінити професію. Заповнила анкету й захотіла вивчитись ще на водійку автобуса. Заняття проходили в Кременці, там ми проживали й навчались. Зрештою я отримала категорію D і D1. Загалом у моєму водійському посвідченні стоять відмітки навпроти семи категорій”.
Нещодавно жінка побачила оголошення, що на міжміські рейси шукають водіїв. Зателефонувала. “Директор фірми заочно знав мене, чув, що я з його меншим братом їздила на великій фурі у Польщі, тому не сумнівався у моїх водійських здібностях, — каже. — Тим паче, що з водіями в компанії була біда, багатьох забрали на фронт. І ось вже чотири місяці я водійка автобуса Володимир — Устилуг. За день роблю 18 рейсів, маршрут в один бік становить 15 кілометрів. Автобус у мене завжди чистий, люблю одягати білу сорочку, піджак, брюки, щоб все було красиво. До новорічних свят прикрасила автобус, щоб покращити пасажирам настрій, на Миколая навіть давала всім маленькі подарунки. Хочу дочекатись рідних з війни і повернутись до свого “Дельфінчика” — так ніжно називаю вантажівку, на якій працювала в Європі”.
48-річна Оксана Рихлюк мешкає у Калинівці на Вінниччині. Раніше займалась благоустроєм, висаджувала квіти й прибирала територію, а нині працює трактористкою. “Після повномасштабного вторгнення з нашого колективу 25 чоловіків призвали до армії. На жаль, четверо загинули, один вважається безвісти зниклим, — розповідає директор КП “Благоустрій м. Калинівка” Михайло Долюк. — Спершу справлялись, але наприкінці 2023 року відчули гострий дефіцит кадрів. У 2024-ому я уклав договір із Гущинецьким ПТУ і за власні кошти вивчив одного хлопчину на тракториста. Наступного року налагодили співпрацю зі службою зайнятості. Дізнались про експериментальний проєкт для жінок, завдяки якому можна змінити професію. Зібрав наших працівниць і запропонував спробувати свої сили, тим паче, що центр зайнятості все фінансував. Оксана Рихлюк погодилась. До цього вона три роки була працівницею благоустрою — замітала, прибирала, висаджувала квіти, дерева, розчищала сніг”.
“Ніколи не думала, що сяду за кермо трактора, — усміхається пані Оксана. — Але захотілось спробувати щось нове. Чоловік підтримав моє рішення, він тепер боронить країну на сході. Навчання тривало шість місяців, особливих складнощів з ним не було”. У листопаді минулого року жінка отримала документ про здобуття професії тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва. А в грудні її вже оформили трактористом на рідному підприємстві. Нині пані Оксана їздить вулицями громади й прибирає сніг, а також перевозить різноманітні вантажі.
“Завжди, коли керую трактором, я зосереджена, обережна, — запевняє жінка. — Цьогоріч зима сувора, снігу багато, тож роботи вистачає. З кожним днем відточую майстерність”. Михайло Долюк працівницею задоволений. Каже: вона чудово справляється з роботою, хоча й початківець у цій справі.
