Владислав Терентяк із села Діброва, що на Буковині, приєднався до лав ЗСУ з квітня 2022 року. За відмінну службу бійця нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“Кажуть, що час лікує. Це — брехня. З кожним днем усе більше розумію, що мій син уже не повернеться і не обійме. Цей біль пронизує все тіло. Не життя у нас тепер, а існування, — зі сльозами на очах каже мати бійця Марія Терентяк. — У листопаді 2021-го Владислав поїхав працювати до Франції, але встиг побути там лише декілька місяців, бо почалась велика війна. Повернувся додому й вирушив у ТЦК. Пояснив: не може інакше, коли в Україні лютують окупанти. 13 квітня 2022 року Владислав прибув до військової частини у Львів, пройшов необхідне навчання. Далі був додатковий вишкіл у столиці. Там син приєднався до воїнів 214-го окремого спеціального батальйону OPFOR, став командиром взводу механізованого відділення”.
З липня сержант Владислав Терентяк виконував завдання на Харківському напрямку, поблизу міста Лиман. Побратими кажуть, що він був дуже людяним. “Запам’ятався один випадок, — розповідає командир воїна Павло Ангельський. — Під час руху нашу колону обстріляв ворог. Влад вчасно виявив, звідки ведеться вогонь, знищив влучним пострілом одного росіянина, другого взяв у полон. А потім ще й сам викопав загиблому окупантові яму, щоби собаки й лиси не розтягнули його тіло. І табличку на могилі поставив”.
За місяць до загибелі Владислав був удома у відпустці. “Вже попрощався з коханою, сів у машину. А тоді повернувся і міцно її обняв. Можливо, щось передчував, — додає мати. — Мій син загинув від кулі ворожого снайпера 18 грудня 2022 року в селі Кліщіївка на Донеччині... Вже згодом його побратими розповіли, що Влад чи не щодня біг за чотири кілометри й “ловив” зв’язок, аби привітатись з нами та побажати мирної ночі. А тепер я чи не щодня ходжу до сина на кладовище й бажаю йому те саме...”
