Справедливий, принциповий, він ніколи не боявся обстоювати те, у що вірив. Саме так відгукуються родичі й друзі про 43-річного Віталія Радіо із села Кургани Рівненської області. А дружина часто згадує, як у перші дні великої війни чоловік пішов добровольцем у військкомат, сказавши рідним: “Якщо не я, то хто?!”
У цивільному житті Віталій працював на маслозаводі, потім на підприємстві з виробництва меблів. Але невдовзі знайшов своє покликання, зайнявшись будівельною справою. Їздив у відрядження українськими містами, виконував індивідуальні замовлення, постійно освоював нові техніки, щоб підвищити кваліфікацію.
“Чоловік власними руками звів наш дім. Куди не глянь — все про нього нагадує, — каже Наталія Радіо, дружина воїна. — Він був прекрасний тато двох дітей — Віти та Богдана. Гордився ними, коли вступили до столичних університетів. Віталія називали душею компанії, бо він дуже любив жартувати. У вільний час рибалив, збирав гриби, переглядав футбольні матчі, вболіваючи за нашу збірну. Для мене він був не просто чоловіком, а й найкращим другом, який обійме, дасть мудру пораду, підтримає у важку хвилину”.
Віталій служив у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша від дня її створення, був головним сержантом роти. Виконував бойові завдання на Донецькому й Харківському напрямках.
“У коханого було доволі рідкісне прізвище Радіо, то воно і стало його позивним. Але багато бійців зверталися до нього шанобливо — Миколайович, — провадить далі дружина. — Після похорону побратими розповідали, що мали за честь служити з моїм чоловіком, бо він був дуже відважний воїн, людина слова і справжній друг. За життя Віталій отримав почесні відзнаки “Срібний хрест” та “Хрест воїна-єгеря” I ступеня, нагрудний знак “За особисту хоробрість”.
Востаннє свого чоловіка Наталія Радіо бачила у грудні 2023-го. Повертаючись з відпустки на фронт, він просив чекати на нього і вірити, що все буде добре.
“Наприкінці березня 2024 року Віталій повідомив, що три дні не буде на зв’язку, бо йде на завдання. Я молилась, жодного поганого передчуття не було, — розповідає моя співрозмовниця. — Але, на жаль, чоловік уже не передзвонив. Як повідомили в його бригаді, 1 квітня він очолив групу підсилення, яка під час штурму мала зачистити Семенівку Донецької області від окупантів. Бійці під командуванням чоловіка ретельно обстежували будинки. Він особисто знешкодив автоматним вогнем десять ворогів. А потім росіяни вдарили дроном-камікадзе. Почувши його наближення, Віталій дав наказ групі розосередитись і в останні секунди ще встиг відштовхнути від себе побратима, врятувавши його. А сам від поранень загинув на місці”.
Поховали Віталія Радіо в рідному селі. Наприкінці серпня старшому сержанту надали звання “Герой України”. У пам’ять про відважного бійця його родина придбала РЕБи на фронт, а місцевий священник разом із вірянами — два дрони. “Створили куточок пам’яті вдома, де всі його нагороди, речі. Нам із дітьми дуже бракує Віталія. Шкода, що він не поведе дітей під вінець, не бавитиме онуків... Після втрати чоловіка я знову стала писати вірші, свій біль виливаю у рядки”, — зауважує дружина Героя.
