Володимир Дронюк із села Рогиня, що на Прикарпатті, — учасник АТО. Попри проблеми зі здоров’ям, продовжив військову службу і під час повномасштабної війни. Боєць 52-ї окремої механізованої бригади мріяв після перемоги повернутися додому та збудувати великий і просторий дім. А ще — купити собі мікроавтобус. Але... Життя старшого солдата обірвалось взимку 2023-го на Донбасі.
“Володя завжди був спокійний, врівноважений та щирий. А ще він дуже любив тварин, — розповідає мати воїна Світлана Дронюк. — Саме тому після дев’ятого класу вступив до Кіцманського фахового коледжу на спеціальність “ветеринарна медицина”. У 2014 році син одружився, невдовзі у них з невісткою народився синочок Артем. І хоч сімейне життя пари не склалось, Володимир завжди підтримував теплі стосунки із сином та допомагав його виховувати. Ще під час строкової служби він підписав контракт зі ЗСУ й вирушив у зону АТО. Дістав там не одне поранення”.
Після закінчення контракту Володимир Дронюк повернувся додому і влаштувався на роботу в ТЦК у місті Городенка. Проте зрозумів, що служба в тилу — не для нього. Вдруге підписав контракт і долучився до лав стрілецького батальйону 52-го окремої механізованої бригади. Напередодні повномасштабної війни боєць з позивним “Вуйко” боронив країну неподалік білоруського кордону.
“Підрозділ уже був сформований, коли до нас прийшов Володя. Він був одним з наймолодших і разом з тим — одним із небагатьох, хто мав бойовий досвід, — каже побратим Іван Антонович. — Володя ніколи не ховався, перший ішов на бойове завдання. Вмів жартувати і водночас був дисциплінований. На такого воїна можна було покластись”. За відмінну службу старший солдат Володимир Дронюк був відзначений 11 нагородами. “Але ними син ніколи не хизувався. Як і всі, мріяв про щастя, родину. Збудувати великий дім, купити буса. Володимир дуже хотів хаскі. І якось дружина побратима відправила йому на Схід цуценя, яке він назвав Рядовий Шеврон. Воно постійно було з ним, відчувало наближення обстрілів”, — каже мати.
Захисник з позивним “Вуйко” загинув 5 лютого 2023 року в бою з російськими окупантами поблизу населеного пункту Пречистівка Донецької області. Місяць не доживши до свого 30-ліття. “Напередодні ми спілкувались, і син, як завжди, сказав, що все добре. Цікавився, як ми. А моє серце було не на місці, снилося щось дивне, — згадує пані Світлана. — Володимир був у бліндажі й мав за кілька хвилин заступати на позицію. Раптом — приліт міни. На жаль, врятувати сина не вдалось. Поховали ми його з військовими почестями у Рогині. Щодня плачу за рідненьким, обіймаю портрет, беру до рук нагороди. Все б віддала, аби повернути свою дитину... Сподіваюсь, держава відзначить його жертовність. Я зареєструвала петицію з проханням надати моєму сину звання Героя України. Посмертно”.
