Юнак розповідав рідним, що працює у столиці, фотографувався у цивільному одязі. Добрий, щирий, скромний, патріотично налаштований з дитинства хлопець не хотів тривожити рідних. Сам же декілька місяців поспіль готувався до вступу в елітний батальйон Нацгвардії, пройшов жорсткий відбір, курс молодого бійця. Воював на Бахмутському, Слов’янському, Запорізькому напрямках, на Луганщині. Загинув 20 серпня 2023 року внаслідок важкого поранення. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Народився Тарас Романюк на Тернопільщині. Із дитинства був дуже самостійним. “Від чотирьох років сам ходив до дитсадка: рано без нагадувань вставав, одягався і чимчикував собі селом”, — згадує його мати Марія Фелів-Романюк. Після закінчення школи Тарас вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. “Це було невипадково, — продовжує пані Марія. — Син любив зі мною говорити на різні теми, що стосувалися трагічної історії України, розпитував про родича, Петра Феліва, брата мого батька, який у 14 років пішов в УПА”.
А друг воїна згадує, що Тарас завжди був допитливим, сумлінно ставився до навчання, багато читав. “А ще — був великим оптимістом, мав багато планів на майбутнє, з найближчих — закінчити магістратуру та працювати за фахом”, — зауважує Ігор Галяс.
У грудні 2022-го Тарас сказав матері, що знайшов у Києві роботу. Сам же готувався приєднатися до “Азову”. Успішно там пройшов співбесіду. Згодом приїхав додому, зібрав речі та поїхав на військові навчання. Маму просив, аби йому не телефонувала, а чекала дзвінка. У лютому 2023-го, коли декілька днів син не виходив на зв’язок, пані Олена звернулася у поліцію. Але шукати Тараса не довелося, він дав про себе знати. “Пам’ятаю, що тоді він різко розмовляв зі мною, переконував, що важко й багато працює, дуже зайнятий і стомлений. Наприкінці попросив, аби я не переживала, він сам буде телефонувати”, — розповідає мати. Свого слова юнак дотримав, частіше спілкувався з мамою, але був занадто таємничим. Коли ненька сказала, що приїде до нього в Київ, привезе речі, їжу, одразу їй відмовив. Вона не розуміла, що з її сином, де він. Підозри щодо того, що Тарас може воювати, у пані Марії були. Проте щоразу він майстерно їх розвіював, коли щиро й невимушено розповідав, як “працює у лісі або на АЗС”, чи висилав світлини, на яких позував у робочому одязі.
У червні, на день народження матері, Тарас приїхав у коротку відпустку. “Я не могла здогадатися, що син воює, бо був таким, як завжди: не змарнілий, спокійний, хіба що менше балакучий. Але, думала, це тому, що натомилася дитина на тій своїй роботі так, що й говорити не хоче. А ще Тарас був у військовому взутті, в берцях. Тоді чомусь не звернула на це увагу, — каже Марія Фелів-Романюк. — Коли син телефонував, то говорив зі мною зазвичай про домашні справи та сільські новини. Але якось наприкінці додав: “Кажи людям, аби допомагали армії”.
Перед боєм у Серебрянському лісі, під час якого смертельно поранили її сина, пані Марія не могла заснути. А 19 серпня їй зателефонували з патронатної служби “Азову” та повідомили, що Тарас у госпіталі в украй важкому стані. Жінка одразу почала збиратися у дорогу. Та перед самим від’їздом їй сповістили ще страшнішу новину: син помер від важких осколкових поранень.
Після загибелі Тараса мати отримала його речі, серед яких і аркуші з роздумами про життя та про війну. В одному з них юнак написав: “Я вважав і вважаю, що життя — це яскравий спалах. Я не хочу тліти...”
