Повномасштабне вторгнення застало Валентина Клименка на Київщині. Він, контрактник Нацгвардії, виконував бойові завдання у Гостомелі, допомагав вивозити звідти цивільних. Коли вдавалось вийти на зв’язок, казав рідним: “Ми маємо їх вигнати! Чому вороги прийшли на нашу землю?”
Валентин Клименок з дитинства мріяв стати військовослужбовцем. “Після школи брат вагався, яку професію обрати — програміста чи військового, — розповідає сестра воїна Олександра Шинкаренко. — І таки обрав військо. Ймовірно, на вибір вплинув нині вже покійний дядько Вадим, мамин двоюрідний брат. Той усе життя віддав армії, а коли приїжджав у гості, то Валентин приміряв його берет, розпитував про службу й із завмерлим серцем слухав армійські історії”. За словами співрозмовниці, у 2020 році Валентин підписав контракт із Нацгвардією. Через два роки перейшов до бригади оперативного призначення “Буревій”, дістав звання старшого солдата. Опісля вивчився на оператора-навідника бронетранспортера у Великій Британії й потрапив на Донбас.
“Брат мав позивний “Кабіна” через те, що постійно проводив час у кабіні БМП, бо був навідником, — каже пані Олександра. — Побратими розповідали, що Валентин був дуже здібний воїн, урятував не одне життя своїми професійними діями. До речі, він виконував завдання у славнозвісному Серебрянському лісі, на Кремінному напрямку”.
Життя 22-річного бійця обірвалось 24 лютого 2024 року в селищі Ямпіль, що на Донеччині.
“Востаннє брат виходив на зв’язок 22 лютого. А за декілька днів прийшло сповіщення, що він зник безвісти. Ми і досі не знаємо, що там сталось. Троє бійців пішли на позицію виконувати завдання, а повернувся один, — зауважує Олександра. — Побратими кажуть, що був приліт снаряда у бліндаж. Евакуювати братове тіло з поля бою вдалося лише 13 квітня. Мама їздила на впізнання і вкрай боляче все це перенесла”.
Поховали Валентина Клименка на Київщині, у селі Панфили. Рідні зареєстрували петицію і просять президента надати бійцю посмертно звання Героя України. “Я і досі чекаю на нього. Болить, що брат загинув таким молодим, ще життя не бачив. Що ніколи не стане на весільний рушник, не почує першого крику своєї дитини...” — із сумом каже Олександра Шинкаренко.
