У Луцьку відбувся всеукраїнський турнір пам’яті легендарного каратиста, чиє життя обірвалося 28 грудня минулого року на Харківщині.
“Внесок Олександра в розвиток українського карате переоцінити важко, — розповідає близький товариш воїна Олександр Пікулін. — Молоді спортсмени надихалися його успіхами на татамі. Мені пощастило й змагатися з ним, і тренуватися у нього, і тривалий час товаришувати”.
Олександр Семенюк мав законні підстави не йти до війська. Адже свого часу отримав важку травму голови, наслідки якої давалися взнаки. Крім того, він працював вчителем фізкультури і мав бронь.
“Але зіграв роль його характер чемпіона. Він не міг більше читати і бачити новини з фронту, тож вирішив все взяти у свої руки, — каже хрещений батько спортсмена, тренер Олександр Крисько. — У 2024 році Олександр записався добровольцем і став до лав Третьої штурмової бригади”.
Спочатку лучанина на місяць відправили на навчання в Англію. Повернувшись із-за кордону, Олександр Семенюк одразу потрапив “на нуль” і здобув неабиякий авторитет серед побратимів. “Він постійно йшов на завдання у складі штурмової групи. Під час одного з них отримав поранення у ногу. Пролежав два тижні в госпіталі й недолікований знову поїхав на передову. Його відмовляли, просили вилікуватись, але він відповідав, що там його хлопці, і він не покине їх”, — зауважує Олександр Крисько.
Попри травму воїн знову вирушив у бій. 28 грудня на Харківському напрямку штурмова група потрапила в оточення. Якщо від ворожої піхоти захисники відбивались, то перед атакою дронів виявились безсилими. Росіяни закидали безпілотниками наших бійців, зв’язок з ними обірвався. Їх вважали зниклими безвісти. І лише через два дні іншій групі вдалось дістатися місця бою та знайти тіла загиблих, серед них і 47-річного Олександра Семенюка.
“Тіло Сашка було дуже понівечене. Перед тим, як піти в ЗСУ, він заповів у разі чого його кремувати, — каже Олександр Крисько. — Ми це зробили в Київському крематорії, а урну з прахом поховали на Алеї героїв у Луцьку”.
...Спортивна кар’єра Олександра Семенюка тривала лише десять років. Але за цей час він 18 разів вигравав чемпіонати й Кубки світу, отримав титул майстра спорту міжнародного класу, а потім перейшов на тренерську роботу. Всеукраїнський турнір пам’яті зібрав сотні каратистів з усієї країни, а організатори пообіцяли зробити його традиційним. Щоб світлий спомин про спортсмена-героя назавжди залишався у наших серцях.
