Ще в березні 2014 року, будучи студентом медичного вишу, тернополянин Сергій Коновал долучився до батальйону “Госпітальєри” й поїхав на фронт парамедиком. Через два роки очолив шосту резервну сотню “Правого сектора”, брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар’їнку, Авдіївку.
“Сергій захоплювався міфологією. Тож на війні взяв собі позивний “Норд”, що означало спокійне, але неприступне море, — розповідає дружина Ольга. — У цивільне життя повернувся в 2017-му, займався зйомками фільмів про рідне місто та Україну. Чи не найбільше його турбувало те, що ветерани не мають належної підтримки та реабілітації”. Тож заснував у Тернополі проєкт “Дім ветерана”, у ремонт приміщення вкладав власні кошти.
А в перший день повномасштабного вторгнення “Норд” разом із молодшим братом Артемом знову став на захист рідної землі. У складі “Правого сектора” звільняв Київщину й Чернігівщину. Згодом Сергій Коновал очолив стрілецьку роту “Сталева сотня” в 67-й ОМБр.
“Я займалась волонтерством. Якось написала “Норду”, спитала, що потрібно, він відповів: “Тепловізор”. Ціна була близько п’яти тисяч доларів, тож продала свою машину й придбала, — ділиться 36-річна Ольга Коновал. — А вперше ми зустрілися 28 квітня 2022 року, відтоді не розлучалися. Приїхала до хлопців на Харківщину. Планувала повернутися додому через чотири дні, але залишилась з ними донині, стала керівницею патронатної служби”.
Побратим воїна Володимир з позивним “Привид” зауважує: Сергій Коновал міг не зважати на свій фізичний стан, не їсти, але завжди дбав про бійців своєї роти. “Кожну операцію він планував дуже детально, аби мінімізувати ризики для особового складу, — каже. — Коли з його бійцями під час бойового завдання зникав зв’язок, Сергій виходив на їх пошуки. Нерідко очолював операції з порятунку поранених”.
У 2023 році бійці під керівництвом “Норда” вирушили в Бахмут так званою дорогою смерті, яку ворог безперестанку обстрілював. Перша група заїхала в місто, а в машині, де був командир, пробило колесо. “Доцільно було б вернутись. Але він не міг кинути своїх бійців, які вже заїхали в Бахмут. Тож подолав до них під обстрілами вісім кілометрів буквально повзком”, — згадує “Привид”.
“У серпні ми вперше поїхали у відпустку, там Сергій освідчився, влаштувавши сюрприз. Орендував у Тернополі катер, запросив друзів, а в руках тримав 101 червону троянду, — згадує Ольга. — Потім підрозділ перекинули в Серебрянський ліс, де хлопці тримали оборону дев’ять місяців”. Коли їх вивели з позиції, пара поїхала до рідного міста, щоб розписатись. На урочистість вдягнули сорочку й плаття, які Ольга вишила бісером. Друзі подарували молодятам... паяльник, потрібний у виробництві дронів, яке подружжя започаткувало для свого підрозділу.
● Опісля Ольга, яка була при надії, дізналась, що плід завмер. Подружжя втратило дитину...
“Ми планували взяти шлюб, я вишивала нам одяг...” — зітхає Ольга. Але 6 квітня минулого року їй подзвонив командир і повідомив, що “Норд” загинув. “Йшов бій за село Іванівське, що на Донеччині. Сергій був на командно-спостережному пункті роти зі своїм заступником і другом Тарасом Петришиним (позивний “Химера”). Почався обстріл, але вони далі керували підрозділом”, — зауважує “Привид”. Обидва полягли внаслідок влучання танкового снаряда.
Із 31-річним лейтенантом Сергієм Коновалом спершу прощалися на столичному Майдані Незалежності. На прохання дружини присутні були у формі або вишиванках, але не в чорному одязі. “Бо для воїна смерть на війні — це велика честь, — каже дружина. — Дорогою до Тернополя я організувала колону супроводу з понад 300 машин. З гучномовців лунала інформація про бійця, який повертається додому на щиті, чого раніше не робили”. Чи не все місто вийшло провести в останню путь воїна, якого згодом нагородили орденом “Золота Зірка”.
А його дружина оголосила збір на помсту. Українці задонатили близько чотирьох мільйонів гривень на виробництво 250 fpv-дронів, яке вона назвала “Норд-дрон”. У трьох вишах, де захисник здобував освіту, започатковано стипендію імені Сергія Коновала. В одному з цих закладів назвали сквер на честь Героя України, в іншому — факультет політології та філософії.
“Коли від горя не можу знайти сили, їду на цвинтар — до Сергія та загиблих друзів. Розумію: заради них не маю права здатись, щоб їхня смерть не була даремною. Розвиваю ветеранський простір, який започаткував чоловік. Прагну, аби військові, сім’ї загиблих чи зниклих безвісти не почувалися покинутими, щоб мали необхідну допомогу — юридичну, психологічну, реабілітаційну”, — зауважує дружина.
