Петро Федорчук з Прикарпаття воював в АТО/ООС. Коли почалося повномасштабне вторгнення, служив у 36-й бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Загинув 12 квітня 2022 року в Маріуполі.
Народився Петро Федорчук у селищі Верховина в сім’ї прикордонників. Батьки виховували ще двох менших дітей — Іванну й Тимофія. “Петро був мистецьки обдарованою дитиною: чудово малював, грав на акордеоні, відвідував музичну школу. Він міг би стати і художником, і музикантом. Але найбільше його цікавила військова справа”, — згадує мати Любов Федорчук.
Класна керівничка Петра каже, що він був дуже допитливим учнем, любив історію, географію, українську мову, літературу. А ще — вмів поводитися зі зброєю, влучно стріляв і був актором у шкільному театрі. “Йому неймовірно пасували ролі військових. Петро був красивий, поставний, дівчаткам подобався. Вони біля нього завжди крутилися. З хлопцями також дружив, мав авторитет в однокласників та вчителів, шибайголовою ніколи не був”, — розповідає Марія Волинюк.
Після школи юнак навчався на інженера-механіка спочатку в Балинському вищому професійно-технічному сільськогосподарському училищі, а згодом — у Подільському державному аграрно-технічному університеті. Батьки хотіли, аби син, який далі мріяв про військову службу, став, як і вони, прикордонником. Та Петро в 2015 році підписав контракт із ЗСУ й почав служити в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського у Миколаєві. З січня 2016-го воював у зоні АТО/ООС. “Син дістав важку контузію, лежав у госпіталі. А коли пройшов реабілітацію, то знову поїхав на передову”, — продовжує Любов Федорчук. За її словами, у грудні 2021го Петро у складі бригади потрапив на ротацію в Маріуполь. “Перед повномасштабкою ми не знали, де син перебуває. Петрусь лише телефонував чи писав і казав, що у нього все добре. А як велика війна почалася, то він майже не виходив на зв’язок. Від побратимів дізналися, що сина знову контузило. Далі він уже й сам задзвонив і признався, що змушений був втікати з розбитої маріупольської лікарні”, — каже пані Люба.
Востаннє Петро розмовляв з рідними 29 березня — повідомив, що свій телефон віддає командиру. І додав, що триматиметься до останку. У ніч з 10 на 11 квітня мати воїна прочитала листа офіцера 36-ї бригади про те, що захисники залишилися без зброї та харчів. Він писав: якщо вони вистоять, то буде добре, а якщо ні, то залишаться вірними Україні назавжди.
Згодом знайомі Іванни, Петрової сестри, скинули їй відео, як наші воїни з Маріуполя здаються в полон. І несуть на ношах пораненого бійця, дуже схожого на Петра. Батьки довго вірили, що це — їхній син. Але...
11 червня 2022-го на ворожому телеграм-каналів сестра натрапила на відео. Орки зневажливо писали: “Ищи хохла по чубу”. Дівчина впізнала в одному з мертвих захисників свого брата. Проте повернути його тіло довго не вдавалося. Майже рік оборонця вважали зниклим безвісти. Лише у 2023-му Федорчукам написали, що мертвий воїн зі схожими татуюваннями, як у Петра, вже два місяці лежить у морзі Борисполя, що на Київщині... Згодом батьки дізналися, що їхній син загинув у Маріуполі 12 квітня 2022 року. Тоді ж його нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
1 червня 2023-го бійця похоронили у селі Зелене на Івано-Франківщині. А на початку липня цього року президент посмертно надав 26-річному молодшому сержантові Петру Федорчуку звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
