Саме тому з початком великої війни добровільно взяв до рук зброю.
“Андрій виріс у селі Соколівка на Вінниччині, тут закінчив школу. Батьки його померли, залишились троє сестер. Коханий працював у місцевому фермерському господарстві, відслужив строкову службу, а відтак подався на заробітки до Чехії, — розповідає Світлана Гринчак, дружина воїна. — Андрія я знала давно. Спершу ми дружили, а в 2021 році між нами зародилося кохання, тож почали жити разом”.
Взимку 2022-го Андрій Гринчак саме повернувся з-за кордону. Планував трохи побути вдома й поїхати назад. Але почалася повномасштабна війна. “26 лютого коханий пішов добровольцем до військкомату й невдовзі почав служити на посаді номера обслуги гранатометного відділення 61-ї окремої механізованої бригади, — каже дружина. — Мав позивний “Тихий”, адже був скромним і спокійним за характером. Спершу Андрій воював на Херсонщині, згодом — на Бахмутському напрямку (Донеччина).
4 листопада 2022-го під час короткої відпустки ми одружились, а невдовзі дізнались, що станемо батьками. Ще до того коханий часто казав, що мріє про сина, Артема. А коли дізнався, що буде хлопчик, щастю не було меж. У лютому чоловік мав приїхати у відпустку, аби підготувати все до пологів”. Та доля розпорядилася інакше.
2 січня 2023 року Андрій Гринчак востаннє був на зв’язку з рідними. А вже наступного дня поблизу Соледара отримав смертельні поранення під час ворожого обстрілу. “Напередодні мені снилось, що чоловік весь у крові. Сон був недобрий, але я відганяла погані думки. Та й молилася весь час, щоб кулі оминали коханого, — каже пані Світлана. — 7 січня, після того, як чоловік перестав виходити на зв’язок, ми написали заяву, що він зник безвісти. Але того ж вечора нам повідомили, що він загинув.
На похороні командир сказав: “У нього був позивний “Тихий”. Він і справді був спокійним, тихим. Але воював так, що всі ми можемо ним гордитися. А ще Андрій був наймолодшим у нашому взводі. І загинув найпершим...” Посмертно 26-річного воїна нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
“13 квітня, через три місяці після важкої втрати, народився наш син. Артемчик — татова копія, — зауважує дружина бійця. — Дуже шкода, що коханий не побачить, як він зростає, не пригорне його, не підтримає у важку хвилину й не порадіє у щасливу мить. Боляче й несправедливо, що ця жорстока війна вкрала в мене чоловіка, а в сина — батька”.
