Людяний, щирий, надзвичайно сміливий — саме так характеризують рідні та друзі Сергія Багнюка. Коли почалася велика війна, волинянин без вагань взяв до рук зброю.
Сергій — передостанній із шести дітей у сім’ї. Мав веселий характер, його називали “душа компанії”. А ще брат дуже любив машини і чудово на них знався, — розповідає рідна сестра захисника Оксана Наумчик. — Колись Сергій порізав склом сухожилля на руці, і вона погана працювала. Тому на строкову службу брата не призвали. Працював будівельником, був хороший майстер, клієнти його цінували. Сімейне життя у Сергія, на жаль, не склалось, але він допомагав доньці”.
На початку повномасштабного вторгнення Сергій Багнюк записався до територіальної оборони. А наприкінці квітня 2022 року потрапив у 14-ту окрему механізовану бригаду й згодом вирушив на фронт. Служив солдатом кулеметного відділення. Мав позивний “Буханка”, бо їздив УАЗом.
“Ми подружилися із земляком Сергієм у частині. Бо я також з Волині, — каже побратим воїна Віталій Бащук. — Далі були весь час на “нулі”. Брали участь у харківському контрнаступі, боях за Соледар, Бахмут. Восени 2022-го Сергій дістав важке поранення руки, міг комісуватися зі служби. Але повернувся на передову”.
Востаннє рідні чули бійця 4 травня 2023 року. Пригадують — він був сумний. Мати воїна наче передчувала лихо, плакала під час розмови. А наприкінці сказала: “Дякую тобі, герою, що нас захищаєш”. Сергій Багнюк загинув 9 травня в районі населеного пункту Орлянське, що на Харківщині.
“У тому бою брат особисто знищив десять окупантів. А його вогнева група знешкодила бронетранспортер, захопила дві БМП та виявила склад з артснарядами, — додає Оксана Наумчик. — На жаль, Сергій зазнав смертельного поранення під час артилерійського обстрілу”.
Поховали 44-річного воїна у рідному селі Пнівне. Восени 2023-го Сергія Багнюка посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня, а наприкінці минулого року захиснику надали звання Героя України.
“Ми дуже пишаємось ним і безмежно сумуємо. Брат мріяв повернутися з війни, створити щасливу родину, повести до вінця дочку, — плаче сестра. — Не судилось...”
