Після повномасштабного вторгнення Олександр Акіменко із Костянтинівки Донецької області взяв до рук зброю та пішов боронити рідну землю. Воював на Харківському, Лиманському та Сватівському напрямках. Життя бійця обірвала куля ворожого снайпера 1 листопада 2022 року.
“Уже минуло більше року, як нема Олександра, але ні на мить не стає легше. Здається, що у мене відібрали частину серця і ця рана тепер навіки. Такий чоловік й батько був посланий Богом, — розповідає дружина захисника Валерія Акіменко. — Олександр — єдиний син у батьків. Добрий, відповідальний та комунікабельний — все це про нього. Виріс він у Костянтинівці, де закінчив школу №15. Після того навчався на фінансово-економічному факультеті Донецького державного університету. Після закінчення вишу працював на найбільшому в нашому місті металургійному заводі імені Фрунзе начальником фінансового відділу. Саме на роботі ми й познайомилися. Спочатку спілкувались як колеги, та з кожною зустріччю я розуміла, що це саме той чоловік, з яким ніколи не хочеться розлучатись. Олександр полонив мене своєю турботою, увагою, серйозністю. Наприкінці листопада 2002 року ми одружилися. Це був найщасливіший день нашого життя. А як він любив своїх двох синів — словами не передаси”.
Після одруження Олександр Акіменко розпочав власну справу — відкрив фірму з виробництва металопластикових вікон та дверей, утеплення будинків.
“Чоловік зумів зібрати команду найкращих працівників, тому до нього звертались не лише місцеві люди, але й із сусідніх громад, — мовить далі Валерія. — Усі ставилися до нього з великою повагою. Саша був дуже енергійний. Любив читати, займався йогою, самостійно вивчав англійську мову. Та й дітям прищепив любов до книжок, спорту. Наші сини нині професійно займаються хокеєм”.
За словами дружини, ще у 2014 році Олександр рвався на війну. Та вона змогла його зупинити, адже діти були ще малими й потребували багато уваги.
“А після повномасштабного вторгнення я вже не могла нічого вдіяти, — додає Валерія Акіменко. — На другу добу нападу чоловік пішов до військкомату зі словами: “Я шкодую, що не зробив цього раніше”. Олександр служив гранатометником взводу вогневої підтримки. Воював на Харківському, Лиманському та Сватівському напрямках. Його життя обірвалось 1 листопада 2022 року на Луганщині неподалік села Площанка, за кілька тижнів до “порцелянового” весілля (20 років шлюбу. — Авт.).
“Бійці виконували бойове завдання. І в Олександра поцілив ворожий снайпер, — каже Валерія Акіменко. — Ми й досі не можемо відійти від втрати, особливо тяжко синам — 19-річному Вікторові та 16-річному Івану так бракує батьківського тепла й уваги. Хлопці дуже схожі на Сашу не лише ззовні, вони перейняли всі його найкращі риси характеру. Попри біль від втрати, маємо жити далі гідно й нести пам’ять про нашого Героя”. Воїна посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
