Щодня Леся Голдиш на своїй сторінці у соцмережі публікує десятки світлин та відео, залишаючи під кожним щемливі слова. Всі вони присвячені її 26-річному сину — черкащанину Олександрові Ціплу, життя якого обірвалось під час ракетного удару по Полтавському військовому інституту зв’язку.
Військовій службі Олександр Ціпло віддав понад шість років. Пішов до армії за прикладом старшого брата.
“Олександра всі поважали й дякували мені, що виховала такого гарного сина, — каже мама воїна Леся Голдиш. — Саша навчався на електрозварювальника у Каневі, закінчив з відзнакою. Під час строкової служби у 2018 році підписав контракт із ЗСУ. Розуміла, що по-іншому Сашко не міг. Він завжди був патріотом, казав, що під моєю спідницею не сидітиме. Що, як треба, то боронитиме країну. Крім того, на його рішення вплинув старший брат Сергій, який ще в 2014 році, 18-літнім, пішов служити. Під Горлівкою потрапив у полон і довгий час вважався безвісти зниклим. На щастя, Сергія звільнили. Після полону він далі воював, але через важке поранення отримав інвалідність і змушений був піти з армії”.
Олександр Ціпло мав звання старшого солдата, служив водієм-електриком польового вузла 179-го навчально-тренувального центру при інституті зв’язку в Полтаві. Із 2018 року воював у зоні АТО. Неодноразово зазнавав контузій і поранень, але після лікування знову рвався до побратимів. “Він був хорошим воїном, за бездоганну службу отримував подяки та грамоти. На особисте життя часу не мав. Жартував, що “одружений на рибі та пиві”, — згадує побратим бійця Сергій Зовтун.
За словами матері, після повномасштабного вторгнення син виконував бойові завдання на різних напрямках. Але подробицями не ділився, оберігав.
“У перші дні великої війни окупанти намагались атакувати частину в Полтаві, де служив син. Але тоді ракети не долетіли до цілі, — каже пані Леся. — 2 вересня ми ще спілкувались з Олександром, жартували. Ніщо не віщувало біди. Хоча часто син казав, що це війна й щоб я розуміла, що всяке може статись. Але всі погані думки я відкидала. Вранці 3 вересня син заступив на добове чергування на КПП. Впевнена — ці балістичні ракети навели. Спочатку був один удар, Сашко вижив і кинувся рятувати інших. А під час другого він утікав в укриття, але не встиг добігти. Помер дорогою до лікарні. Тіло сина було так понівечене, що довелось хоронити його в закритій домовині... Непроста доля нашої родини. Стільки сліз та випробувань пройдено. Я вже поховала маленьку донечку, а тепер небо забрало й сина. Звісно, Сашка вже не повернеш. Але сподіваюся, що побратими за нього помстяться”.
