Олексій родом із Миколаєва. Протягом десяти років працював на круїзному лайнері, одружився з коханою Наталією. Увечері 23 лютого 2022 року повернувся до рідного міста — прагнув встигнути до народження первістка, бо дружина була на дев’ятому місяці вагітності.
“30 березня я був на пологах. У нас народився синочок, якого назвали Олексієм”, — ділиться співрозмовник. Оскільки в новонародженого була жовтяниця, ще декілька тижнів сім’я залишалась у Миколаєві. Після лікування виїхали на Тернопільщину, бо в рідному місті почались проблеми з водою і світлом, та й через постійні обстріли перебувати там було небезпечно. Але згодом повернулись до родичів на Миколаївщину. Олексій (прізвище не називаємо з міркувань безпеки. — Авт.) одразу ж подався до військкомату.
“На полігоні пройшов курс молодого бійця і приєднався до лав Національної гвардії України. Став гранатометником, — каже військовий. — Спершу ніс службу в Миколаєві, а згодом разом із новосформованою ротою поїхав на Запоріжжя”. Брав участь у бойових діях у районі села Роботиного, де наші захисники тримали оборону.
У ніч на 16 березня цього року бійці ЗСУ вели стрілецький бій з ворогом, який під ранок почав гатити ще й артилерією. Потім прилетіли ворожі БпЛА, що скидали гранати в окопи наших воїнів. У якусь мить Олексій побачив, як дрон-камікадзе падає на нього, спробував відскочити. “Але він вибухнув у мене під ногами, — пригадує. — Внаслідок мінно-вибухової травми отримав численні осколкові поранення обличчя, грудей, правої руки й лівої ноги”. Боєць не міг пересуватись самостійно, проте залишався при тямі. Побратими одразу ж наклали турнікет на праву ногу, де розвинулась масивна кровотеча. Викликали допомогу. До медеваку несли важкопораненого на руках декілька кілометрів під обстрілами. Тож до першого стабпункту, який було розгорнуто в зоні бойових дій, воїна доправили лише через п’ять годин після поранення. Увесь цей час на його правій нозі був турнікет, який не послаблювали, адже боялись більшої крововтрати.
Наступного дня пораненого доправили до запорізького військового госпіталю. “Хірург сказав, що вже розвинувся турнікетний синдром. Тож праву ногу ампутували нижче коліна, — розповідає нацгвардієць. — При тім ще видалили декілька осколків з тіла. І загалом перелили п’ять літрів крові”. Отямившись після операції, боєць подзвонив дружині й повідомив, що зазнав важкого поранення й ампутації ноги. Наталія одразу ж зібралась у дніпровську лікарню імені Мечникова, куди перевели її чоловіка. Оскільки був ризик високої реампутації правої ноги, тамтешні лікарі рятували стегно й коліно воїна, зокрема проводили фасціотомію, аби відновити циркуляцію крові. На щастя, все вдалося. Загалом після поранення воїн переніс вісім оперативних втручань. Але в його тілі залишилось ще декілька осколків, один з яких зупинився біля правої легені.
Зрештою нацгвардієць потрапив до НРЦ “Незламні” у Львові, де проходив фізичну й психологічну реабілітацію. Поволі почав вставати й ходити, спираючись на милиці. “В абілітаційному центрі побачився із синочком, якому вже було більше як два роки, — розказує Олексій. — Востаннє перед тим ми бачились пів року тому. Тож син спершу поводився так, наче відвик від мене”. Але за декілька днів вони це подолали! Мало того. Саме тоді в сім’ї з’явилась можливість пожити разом, а підтримка й присутність рідних додала йому наснаги. Воїн запевняє: “Для пораненого військовослужбовця присутність рідних не менш важлива частина реабілітації, аніж фізична чи психологічна. Повірте, саме коли найрідніші були поряд, у мене почався найбільший прогрес”. Й додає, що активно працював над відновленням побутових навичок. “А ви спробуйте уявити, що на одній нозі потрібно винести сміття, зайти в громадський транспорт чи скупитись у супермаркеті. Це дуже непросто й цього потрібно навчатись”, — пояснює нацгвардієць. А недавно в реабілітаційному центрі для бійця виготовили протез, який він опанував за декілька тижнів.
Фото надав співрозмовник
“Навіть коли я не могла бути поряд, коханий дзвонив чи надсилав відео, аби поділитись своїми успіхами, — зауважує 33-річна дружина Наталія. — Я завжди підтримую чоловіка й щиро вірю, що йому все вдасться”.
Олексій же будує плани. “Хочу повернутись у стрій — до своїх побратимів. Виконуватиму завдання відповідно до моїх фізичних можливостей. Зроблю все, аби син знав про війну лише з розповідей”, — запевняє 38-річний нацгвардієць.
