Бабця мешкає у Корсуні-Шевченківському, що на Черкащині. Каже, що за 106 років довелося пережити багато горя. Але вона ніколи не втрачала оптимізму.
“У 30-ті роки через голод наша сім’я виїхала на Донбас, батько й брат працювали на шахті. У голодні роки давали шахтарям суп із сочевиці та хліб — цим і виживали”, — згадує Євдокія Грабаренко (у неї дуже добра пам’ять).
Далі родина повернулась до Корсуня-Шевченківського. Євдокія закінчила вечірнє відділення педучилища. Вчителювала у Західній Україні, а з початком Другої світової війни повернулась у рідне місто.
“17 лютого 1944 року такий жорстокий бій був під Шендерівкою, що до Корсуня долинали вибухи. А потім ми всі раділи звільненню своєї землі від нацистів. Вірю, що скоро так радітимемо й визволенню України від російських окупантів”, — мовить пані Євдокія.
Після війни жінка здобула ще одну професію — швеї. Завдяки цьому сама завжди гарно вдягалась і шила на замовлення. До речі, на свій день народження пані Євдокія сиділа з гостями гарно одягнена, в капелюшку й чобітках на підборах.
“Євдокія була добра майстриня. Собі з білих вовняних квітчастих хусток пошила дуже красиве плаття, одягала його до гостей. А ще вона завжди багато читала”, — додає Людмила Моренко, подруга довгожительки. Нині бабуся Євдокія ще сама пересувається по квартирі, стежить за новинами й читає книжки без окулярів. На жаль, Бог не дав жінці дітей, тому опікується нею нерідна людина.
“Життя прожити — не поле перейти. Багато хорошого на віку зазнала, але й погане не минуло, — задумливо каже Євдокія Василівна. — Двох чоловіків поховала, і обидва пропали від горілки... Але коли думаю про свій прожитий вік, совість не мучить: усе життя була працьовитою, старалася допомагати людям”. Бабуся каже, що рецепт її довголіття простий: не переїдати й не робити людям зла.
