На його рахунку — десятки шлягерів, які виконували Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський, Іво Бобул, Лілія Сандулеса та інші зірки. “Родина”, “Хай щастить вам, люди добрі”, “А липи цвітуть”, “Наливаймо, браття, кришталеві чари”... Вадим Крищенко і сьогодні пише нові пісні, хоч цього тижня поетові виповнилося 89 років!
— Ніколи не думав, що доживу до таких років, — каже поет-пісняр. — Хоча в моєму роду були довгожителі: дядько, бабуся, батько... Я не відзначався особливим здоров’ям, мав не одну операцію, але, дякуючи Господу, ще живий. І тепер хочу доповзти до цифри з нулем. (Усміхається).
— Коли у вас запитують про секрет довголіття, що відповідаєте?
— По-перше, я ніколи не курив, абсолютно, й ніколи не був п’яним. Якщо десь у компанії і доводилось випити 50 грамів горілки, то на цьому все завершувалося. (Усміхається). По-друге, від стресів мене завжди рятувала творчість. Як тільки погіршувався настрій, я брав аркушик паперу, десь закривався і щось собі мережив. Дивись, на серці ставало якось тепліше й спокійніше... Нині — так само.
— Ви ж і на сцену ще виходите?
— Так. Ось позавчора була акція, на якій жінкам вручали нагороди, і з цієї нагоди влаштували концерт. Я також виступав — читав свої вірші. Причому не з аркуша, а напам’ять. Звичайно, 89 років — це вже не 85 і тим більше — не 80, але... До речі, серед колег я тепер найстарший. З одного боку, тішить, що дожив, а з другого — печалить, що мало залишилося. У будь-якому разі я не втратив жадоби до життя та інтересу до гарних жінок. (Усміхається). Люблю і поспілкуватися, і посміятися.
— Ви нікуди з Києва не виїздили? Може, за кордон...
— Ні, в мене не було такої можливості. Зрештою, я вихованець минулого століття і мов іноземних не знаю. Тому... Повітряні тривоги лунають часто, але я трохи глухуватий. (Усміхається). Та й поблизу немає бомбосховища, де можна було би сховатися. Наразі Бог милував. Хоча, якщо чесно, на душі тривожно. До слова, коли торік ракета влучила в палац “Україна”, наш будинок добряче струсонуло. Ті руйнування у концертному залі усунули й тепер він знову працює.
— А як би ви речення продовжили: “Ніколи не пробачу Росії та росіянам...”?
—...те, що вони зробили. Якщо порівняти німецьку навалу, тобто Другу світову війну, і нинішню, то жорстокість Росії багато в чому перевершила агресію фашистів. Мова і про згвалтування, і про викрадення дітей, і т. д. (Після паузи). Знаєте, є гріх, який можна відмолити, а є — непрощенний. Те, що росіяни накоїли, як на мене, простити неможливо.
— Попри весь той жах і трагізм, ви нині пишете?
— Кожна важлива подія, що відбувалася протягом останніх двох років, народжувала в мене якийсь вірш або допис. Я систематично виставляв їх у фейсбуці, а потім видав книжечкою під назвою “Непоборність”. Уже й презентація пройшла в університеті. За час повномасштабної війни написав також вісім пісень, зокрема, “Прапор перемоги” і “Я солдат”. Останню Іво Бобул виконував під час недавнього туру з Лілією Сандулесою. Звучали там й інші мої хіти: наприклад, “Берег любові” та “Пізня зустріч”.
— До слова, про зустрічі: знаю, що ви були знайомі з Павлом Тичиною. Яким він залишився у вашій пам’яті?
— Я тоді вчився в університеті й у нас був студент — земляк Тичини. Разом ми й пішли до Павла Григоровича. Він привітно нас зустрів, подарував книжечки, посадив за стіл. Його дружина принесла пиріжки. Потім каже: “Хлопці, може, вип’ємо шампанського? Тільки я боюся його відкорковувати”. Тож я взяв пляшку й легенько так розкоркував — пш-ш-ш, і все. Тоді господар і мовив: “Вадиме, ви геніальний чоловік!” (Усміхається). На що я зронив: “Павле Григоровичу, якби ж то й справді геніальність визначалася умінням відкривати шампанське”. До речі, студенти нерідко навідувались до уславленого поета. З розповідей друзів знаю, що одного разу Тичина тихцем поклав кожному з них у кишеню пальто по 10 рублів. Це виявилось, коли вони полишили гостинний дім класика.
— Ви пережили Другу світову, в 13 років залишились без матері, боролись з онкологією, рано втратили дружину, ваш молодший син має залежності... Як вважаєте: доля була більше прихильна до вас чи частіше випробовувала?
— У моєму житті дійсно було багато тяжких і критичних моментів, але якось викарабкався. Можливо, комусь таланило більше, але я ніколи не заздрив. Ні чужим успіхам, ні багатству. Між іншим, досі не маю машини. (Усміхається). Напевно, всі ті випробування, що залишились позаду, Господь компенсував мені тим, що подарував довгі літа.
