Він був член скаутської організації “Пласт”, відомий громадський активіст. А ще — хороший друг, люблячий і турботливий син та брат.
Богдан народився на Прикарпатті, але його ранні роки минули в Тернополі. “З дитинства братик багато читав, дуже любив історію, — каже сестра воїна Софія Сенюк. — Це захоплення з’явилося не випадково. Наш дідусь був зв’язковим УПА й часто розповідав про ті важкі та славні часи національно-визвольної боротьби”.
Коли Богданові було одинадцять років, він став пластуном. “Ми були в одному курені, — розповідає пластовий побратим Юрій Микитів. — Разом їздили в табори, жили в наметах без звичних комфортних умов. Пам’ятаю, як у 2014-му були на змаганнях “Стежками Героїв” у Карпатах, долали важкий гірський маршрут. Богдан не скиглив, не скаржився, нікого не просив нести його наплічник. Таким і зостався у моїй пам’яті — усміхненим і вольовим”.
Богдан Сенюк мріяв стати режиресом. Після школи пробував вступити в Національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, що в Києві. Але не пройшов. Тож подався на історичний факультет ЛНУ імені Івана Франка. Навчався за спеціальністю “історія та археологія”. На другому курсі захопився реконструкцією середньовічних боїв.
24 лютого 2022 року рідні зателефонували Богданові, просили їхати додому. Та він пішов у військкомат. Студента відмовилися взяти на службу через молодий вік і брак військового досвіду. Тоді він подався до столиці, де товариші створили добровольчий батальйон “Реванш”. З ними Богдан (позивний “Багдад”) захищав Київ, Гостомель, Лук’янівку. У жовтні став кулеметником-штурмовиком батальйону “Шаман” — підрозділу спеціального призначення ГУР. Воював на Донбасі й Херсонщині. До речі, саме на фронті, під Сіверськодонецьком, воїн з допомогою відеозв’язку захищав бакалаврську дипломну роботу.
Софія Сенюк додає, що її брат був побожний і завжди казав: “Бог добрий, Бог з нами”. Саме віра підтримувала юнака в найтяжчі моменти життя й боротьби.
У ніч з 6 на 7 серпня 2023 року на Херсонщині, між селами Підстепне і Козачі Лагері, Богдан з побратимами виконували бойове завдання. Наші воїни виходили із сектора, в якому працювали, на човнах. Захопили полонених, взяли важливі документи. Та, повертаючись, натрапили на річкову міну... Богдан загинув. Поховали воїна в Тернополі, на Микулинецькому цвинтарі, з пластовими та військовими почестями.
Після похорону побратими казали рідним, що Богдан міг би стати фаховим офіцером. Адже був справжній лідер, мав стратегічне мислення та вмів знайти вихід із найскладніших ситуацій. Посмертно воїна удостоїли медалі “За мужність при виконанні спецзавдань” та Залізного Пластового Хреста. “Навіть на передовій Богдан знаходив час, щоб підтримати рідних. Його слова любові й турботи були тим променем світла, якого нам тепер дуже бракує”, — мовить наостанок сестра бійця.
