У мирному житті Руслан був тренером з греко-римської боротьби. Працював у Косівській дитячо-юнацькій спортивній школі. Із початком повномасштабного вторгнення прикарпатець без вагань пішов захищати Україну й став розвідником.
“У вісім років відвів сина до знайомого тренера на боротьбу. Про те, що він стане знаним спортсменом, тоді не думав”, — каже батько воїна Дмитро Данко. Увесь свій вільний час хлопець активно й сумлінно тренувався, у 2012 році став кандидатом у майстри спорту. Після закінчення юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ дістав звання молодшого лейтенанта. У Києві Руслан Данко міг би зробити гарну кар’єру. Та ані слави, ані почестей не прагнув — повернувся у рідне місто. Заочно здобув другу освіту на кафедрі фізвиховання Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника й став тренером у рідній ДЮСШ. Мріяв розвивати спорт у Косові, з часом створив там спортивний клуб греко-римської боротьби “Мілон”.
...Із майбутньою дружиною Руслан познайомився на весіллі друга. “Напередодні йому приснився віщий сон. Що саме на цьому святі він зустріне свою долю, — згадує дружина воїна Анна Данко. — Про сон Руслан розповів мамі, і та дуже його просила, аби пішов на весілля”. Дівчині, що стала його обраницею, Руслан сподобався з першого погляду. Бо був веселий, красивий, розумний, культурний. Після трьох місяців зустрічей хлопець купив перстень з діамантом та великий букет квітів, приїхав до Анни в її рідну Коломию й освідчився ій. Після одруження молода пара жила в Косові. У 2018 році у Данків народився первісток Матвій. Тепер хлопчик дуже схожий на татуся: світлий, добрий, з не по роках серйозним поглядом. Як і батько колись, вже став тренуватися.
На другий день великої війни Руслан пішов до війська. Служив у Запорізькій області, в 74-му окремому батальйоні 102-ї окремої бригади Сил тероборони імені полковника Дмитра Вітовського. Йому дали позивний “Тренер”. Спочатку був командиром роти вогневої підтримки, мав понад 100 бойових виходів. Згодом став командиром розвідувального взводу. Руслан Данко неодноразово казав: “Розвідник має бути зосередженим, пильним, цілеспрямованим та інтелектуально розвинутим. Повинен вміти підслуховувати, виявляти, спостерігати”. Як командир Руслан Данко ніколи не ховався за спинами підлеглих, на завдання йшов першим. Додому телефонував, коли міг. Розповідав про війну небагато, завжди всіх заспокоював. Після сильної контузії був місяць удома на реабілітації, відвідував спортшколу й вихованців. Руслан як тренер був суворий і вимогливий, та діти бігли до нього й питали, коли нарешті повернеться і знову їх тренуватиме.
...Увечері напередодні 23 лютого 2024 року воїн розмовляв із дружиною. Сказав, що в нього все добре, що стомлений та йде відпочивати. А вдосвіта вирушив на бойове завдання, з якого, на жаль, не повернувся. Коли біля села Малинівка Пологівського району Руслан Данко прикривав відхід однієї із бойових груп, у нього влучив ворожий дрон-камікадзе. “Я писала йому. Не відповідав. Ні про що погане не думала. Вже не раз було таке, що Руслан довго не виходив на зв’язок. Але цього разу сталося непоправне”, — мовить Анна Данко.
Тіло командира під щільним вогнем виніс побратим. Поховали старшого лейтенанта Руслана Данка у селі Старий Косів, на кладовищі біля храму, який він відвідував з родиною. Днями звитяжця посмертно удостоїли звання Героя України з наданням ордена “Золота Зірка”. А на фасаді місцевої ДЮСШ відкрили пам’ятну таблицю на честь мужнього тренера-воїна.
