Брати Гоблики — із закарпатського Берегового. Свого часу вони виїхали до Європи, де працювали і дуже добре заробляли. А коли почалася велика війна, повернулися в Україну. І тепер усі троє воюють у лавах 128-ї окремої гірсько-штурмової закарпатської бригади “Едельвейс”.
“Ми в дитинстві грались у козаків, стрілялки. Василь та Ярослав — двійнята, а я на півтора року старший, — каже 38-річний Іван Гоблик з позивним “Кот”. — Тепер прикриваємо один одного під час мінометних обстрілів. Найважче було в червні і наприкінці 2022 року. Тоді тривали важкі бої. На одну нашу міну у відповідь прилітало 40 ворожих. Був випадок, коли у квітні минулого року після дощу ми відкрили бліндаж, щоб підсохло. Прилетів ворожий дрон і скинув газову гранату. Гадав, що викашляю легені, подумки прощався із життям. До медиків ми не зверталися. Пили багато води, дихали через вологу ганчірку, і все минулося”.
Цікавлюся в Івана, чому в нього позивний “Кот”. Чи, бува, не через велику любов до котів? Воїн пояснює, усміхаючись: “На початку літа 2022 року, коли формувалась 65-та бригада на Львівщині, я з братами потрапив у роту охорони цієї бригади, мене призначили командиром взводу. Побратими далі мені позивний “Комбат”. Навесні минулого року, коли я працював на евакуації поранених, озвучив по рації позивний. Мені сказали, що він дуже гучний, як для молодшого сержанта. Поміркувавши, я видав нову версію позивного — “Кот”. Котів я справді люблю, поруч з нами проживає четверо хвостатих друзів”.
Іван після закінчення школи здобув фах техніка-електромеханіка у Виноградівському коледжі, а брати навчалися у філії Рівненського університету водного господарства. Під час строкової служби в армії разом пройшли вишкіл у навчальному центрі сухопутних військ.
“Після строкової служби в Керчі я шість років працював в електромережі. Зарплата була невисока, тому ми з братами поїхали за кордон. Кілька років працював у різних країнах: в Угорщині, Чехії та Швейцарії. Це була робота на будівництві”, — розповідає Іван Гоблик.
Щойно почалося повномасштабне вторгнення, брати повернулися з-за кордону захищати рідну країну. Брали участь у контрнаступі, відбили кілька позицій у Запорізькій області.
“Працюємо з братами на мінометах. Я був командиром міномета, а тепер старший технік батареї. Росіяни, буває, вдаються до психологічних атак. “Здавайтесь! Зєлєнскому нє нужни ваши жізні”,— якось заволали з дрона. “Як можемо здатися, якщо у нас є смачне сало!” — почали ми жартувати. Ми іноді “на нулі” самі кошмарили противника, відстрілювалися, знаючи, що у відповідь прилетить більше. Окупанти були шоковані. Ми чули їхні перехоплені розмови: вони гадали, що це спецура заїхала, — каже Іван і додає: — Троє братів — велика сила на війні”.
Попри важку ситуацію на фронті, брати не сумніваються у нашій перемозі і щодня її наближають. Іван, Василь та Ярослав постійно разом і вірять, що від ворожих мін та снарядів їх рятує мамина молитва.
