Петро Ткач мешкає у невеличкому селі Скибинці. Кожного місяця, отримавши пенсію, їде в районний центр, аби передати волонтерам пів тисячі гривень на потреби війська.
“Тростянець — за 30 кілометрів від мого села. Автобуси до нас уже давно не їздять. Бо у Скибинцях залишилося мало людей, — каже Петро Ткач. — Тож я винаймаю таксі й так добираюсь до районного центру. Віддаю гроші в руки знайомому волонтеру, який регулярно їздить на передову. Пенсія у мене невеличка — 3000 гривень, хоч усе життя працював у сільському господарстві. Але добре розумію: хто не годує свою армію, годуватиме чужу”. За словами пенсіонера, за понад два роки війни він уже пожертвував на ЗСУ більше як 14 тисяч гривень.
Пан Петро передає військовим й овочі з власного городу та власноруч зроблене варення з яблук. А ще пенсіонер щоранку молиться за наших воїнів.
“Шість років тому пішла з життя моя Леді (так ніжно він завжди називав свою дружину. — Авт.). Проживаю з 40-річним сином, який має інвалідність. Доглядаю його. Хоча й самому докучають болі в ногах і серці. Ніяк не обійтися без ліків. Але що робити?!” — бідкається Петро Данилович. Додає, що в нього є лише дві мрії. “Аби Бог беріг мого сина. І дуже хочу дожити до нашої Перемоги”, — каже пенсіонер.
