Від початку повномасштабного вторгнення 58-річна Галина Гулак з міста Малин у своєму ательє шиє речі для поранених захисників та безоплатно доводить до ладу одяг бійцям. Крім того, разом із земляками збирає посилки на фронт.
“За фахом я кравчиня, але свого часу доводилось важко працювати в Ізраїлі. Потім відкрила свій магазин у Бородянці, який у 2022 році розбомбили окупанти. Тепер маю власне ательє у Малині, шию на замовлення, ремонтую одяг. Коли питають, чи люблю свою роботу, завжди відповідаю: якщо вже о сьомій ранку там і повертаюсь пізно ввечері, то відповідь тут очевидна, — розповідає Галина Гулак. — Коли почалась велика війна й наше місто нещадно обстрілювали, разом з родиною виїхала в Золочів на Львівщину. Там пробула п’ять тижнів. І, дивлячись, як місцеві гуртувались, щоб допомогти армії, надихнулась. Повернувшись у Малин, взялась готувати їжу, яку з однодумцями розвозили на блокпости. За короткий час пошила ще й понад 200 прапорів і жилеток для бійців місцевої територіальної оборони. Але з часом запитів від захисників усе більшало”.
За словами співрозмовниці, тепер вона шиє чоловічу білизну, військову форму, сорочки, адаптивні футболки, шорти, рушники, шкарпетки, постіль, маскувальні костюми, плащі-дощовики, подушки, мішечки для одягу. Загалом за більш ніж чотири роки пані Галина виготовила понад тисячу одиниць різномантіних виробів.
“Сама роблю викрійки, всі моделі зручні, перевірені, враховую потреби кожного оборонця. За день можу пошити, наприклад, 4 — 5 адаптивних футболок, — зауважує волонтерка. — Спершу використала всі свої запаси матеріалів, тепер приносять люди тканину, нитки. Допомагає дочка, яка нині живе у Польщі. Скидають кошти на матеріали небайдужі. Трикотаж йде на шорти та футболки, бавовна — на труси чи постіль. Навіть з маленьких шматків рушнички шию. Співпрацюю з госпіталями та військовими частинами в Одесі, Запоріжжі та Слов’янську, а вже там волонтери кажуть, чого саме бракує. Стабільно відправляємо бійцям 6 — 9 посилок на місяць, вага кожної — понад 30 кілограмів. Маємо спеціально пошиті торбинки, то туди вкладаємо труси, адаптивні шкарпетки й постіль. Обов’язково додаємо гостинці — сухарики чи цукерки для воїнів. А ще ж ремонтую безоплатно одяг бійцям — чи то замок вставлю, чи то видану військову форму доведу до ладу, щоб добре сиділа, чи то підкладку підклею...”
Волонтерка зізнається: бійці часто називають її лагідно — “пані Галинка”. Якось на знак подяки подарували їй прапор із підписами. “А нещодавно прийшли до мене військові й попросили підшити їм форму. Я виконала роботу, а вони мені вручають цукерки та моє улюблене американо з молоком. Обіймають, цілують, а я благословила їх, — каже жінка. — Є в мене знайомий воїн із Тернопільщини Володимир Запоточний, який боронив Малин, Макарів визволяв. І в перший день, коли я приїхала із Золочева, він набрав мене й спитав: “Пані, де можна попрати речі?” З того часу наша дружба зав’язалася, нині він на фронті, я молюсь за нього, як за рідного. Тим паче, що мого сина, який, на жаль, помер, теж Володимиром звали, і він такого ж віку був. Найбільше болить, коли чую, що бійців, для яких шила, уже нема в живих”.
