Перші декілька тижнів приховували це від знайомих — самі не могли змиритись з тим, що відправили її у пансіонат. Я, мама та брат були там за чергою щодня. Спілкуючись із родичами, які навідували там своїх близьких, зрозуміли, що таку кризу, почуття провини проживає кожен.
...Бабуся мешкала сама в окремій квартирі в центрі міста. Абсолютно адекватна й здорова 84-річна жінка, навіть ніяких таблеток не вживала, хіба зі слуховим апаратом. Щодня ходила до церкви, до джерела по воду, прала, прибирала, навіть під’їзд мила.
Наприкінці березня у бабусі був день народження, ми подарували їй троянди. А наступного дня побачили, як вона продає ці квіти біля дому... “По скільки?” — питаю. “Та не маю за що хлібчик купити, а їсти хочу, скільки дасте, хоч 50 гривень”, — не впізнала мене.
Сусіди жалілись на неадекватні вчинки бабусі, але я їм не вірила, мовляв, наговорюють на стару. А тут все побачила на власні очі. Одразу повезла її на прийом до психіатрині, й та заспокоїла, що всі люди з деменцією хочуть їсти і щось просити. А ще думають, що до них начебто хтось приходить і краде речі, забирає їжу. Хвороба не обирає — через неї навіть “залізна леді” Маргарет Тетчер протягом останніх років свого життя жила у пансіонаті для літніх людей під опікою медперсоналу. То чим моя бабуся гірша за Маргарет Тетчер — теж тепер живе у пансіонаті серед лісу: сосни, клумби, троянди, альтанки, триразове харчування, санвузол і телевізор у кожному номері, цілодобовий нагляд медсестер, нянь та санітарок. Але це я зараз так кажу, а в перші тижні серце кров’ю обливалося.
Бабуся втрачала пам’ять на очах. Родичів якщо й впізнавала, то не відразу, забувала, який нині день, а як був Великдень, то вимагала рідзвяної куті й святої вечері. Зате чудово пам’ятала рецепт паски, пампухів і як познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком у 18 років. Коли бабуся спілкувалася з малознайомими людьми, то їм здавалося, що це здорова жінка, тільки от на прощання весь час чомусь просила хлібчика...
Бабця категорично не хотіла переїжджати ні до доньки, ні до онуків. “Доцю, як ти ставишся до того, щоб баба в пансіонаті пожила? Ми їй скажемо, що купили путівку в санаторій”, — акуратно спитала мене мама, бо знала, що я не погоджусь. Тато помер, коли я ще була мала, то бабуся виховувала нас із братом, бо мама багато працювала. Я вибухнула: “Ніяких будинків престарілих. Забираю бабцю до себе”. Всю ніч вона прокидалась і питала, хто я, де вона й що тут робить, насмішила мене: “Я що, так напилась, що не змогла піти додому? Я ніби вже давно горілку не пила...” Тільки-но надворі розвиднілося, бабуся вже сиділа вдягнута й казала, що їй треба їхати в центр у церкву — там дають хлібчик. І додому! Я зрозуміла, що сама вона жити вже не зможе. І так делікатно її запитала, чи не хоче вона в санаторій.
“Та мені дочка вже місяць обіцяє путівку, але, певно, дорого, бо не везе”, — відповіла бабця. Я ж переживала, що вона поїде туди зі сльозами, а вона чекає — не дочекається. Тож негайно взялась за пошук пансіонату. Бачила в соцмережах, що моя подруга з юності є співзасновницею одного такого закладу, зателефонувала й з’ясувалось, що там немає жодного вільного місця. Навіть по знайомству. Раніше чомусь думала, що пансіонати “воюють” за стареньких, а там майже все зайнято.
Таких закладів у нашій області не менше десяти. Я вирішила вже не телефонувати, а безпосередньо їхати туди й шукати або вільне місце, або записуватись у чергу. Ціни майже в усіх плюс-мінус однакові й залежать лише від кімнати. Нижня межа — 12 — 15 тисяч гривень на місяць — це, скажімо, другий чи третій поверх у чотиримісній палаті, а найдорожче, що я бачила, — 40 тисяч гривень — одномісна на першому поверсі. Причому харчування і догляд у всіх жителів закладу однакові.
Пансіонати, які я оглянула, розміщуються на великих територіях: у колишніх таборах відпочинку чи у переобладнаних лікарнях. Знаю, що є й невеличкі будиночки на декілька осіб, але таке не розглядала — це більше для лежачих людей, яким не треба прогулюватися. Я ж хотіла ліс і клумби — аби баба думала, що вона відпочиває у санаторії за путівкою від свого заводу, де колись працювала.
“Ви справді думаєте, що хоч хтось із наших мешканців вважає, що він у будинку престарілих? Всі певні, що вони в санаторії. У кожного тут якась проблема з пам’яттю. Бо якщо б ваша бабуся була навіть лежачою, але зі світлою головою, — ви б її сюди не здали б. Взяли б няньку, самі б доглядали”, — пояснила мені медсестра.
Спершу я не повірила, що всі тут з деменцією, є цілком навіть нормальні з вигляду. Он, наприклад, високий, чорноволосий, красивий чоловік років п’ятдесяти у стильних кросівках. “Добрий день, а ви чого тут?” — вирішила познайомитись з ним. “Колись так пив, що аж ноги відмовили, то мене тут лікували”, — пояснює. А я бачу, що він добре ходить, навіть не кульгає, тому продовжую розпитувати, чому далі тут живе. Може, звик, на роботу тут влаштувався? “Та мене батьки сюди привезли вчитися писати, читати”, — почула у відповідь.
А ось — сивочолий професор: чистенький, поголений, живе в одномісній кімнаті й досі пише наукові статті, інколи навіть адекватні. Тоді складає усе в папки і... запихає у холодильник до ковбаси. І спробуй-но йому скажи, що це не зовсім нормально. Він переконаний, що все робить правильно, а всі навколо просто неграмотні йолопи.
У “санаторій” бабуся їхала у травні, взяла з собою валізу одягу, купальник, солом’яного капелюха — курорт як-не-як. Територія у лісі обгороджена, на прохідній охорона, записує: хто і до кого йде. Відвідувати пожильців можна щодня з 9-ї до 20 години, корпуси, їдальня, кухня — усе у вільному доступі. Бабі тут сподобалось і вона без проблем і сліз залишилась. Лишень санітарки сказали забрати всі дорогі речі й зняти золоті кульчики. Злодіїв немає, але все ж люди тут не зовсім адекватні. Просили залишити найпростіший одяг, щоб не шкода, якщо загубиться. Постіль, рушники, прання, туалетний папір, харчування, няня, санітарка й медсестра — все тут. Ліки та підгузки — від родичів. Якщо є потреба — запрошують за окрему плату психіатра, часто буває ендокринолог, бо чимало пацієнтів з діабетом, кардіолог. Прийом — 500 гривень.
У медсестри в кабінеті коробочки із прізвищем кожного мешканця — там ліки, слухові апарати, які забирають на ніч, щоб не загубили, та інші речі. Персонал дуже пильнує таблетки, за декілька днів до закінчення запасів завжди надсилають повідомлення з нагадуванням, що треба докупити.
Пансіонат працює вже майже десять років і тут досі живуть люди, які заселились ще при відкритті. І не просто живуть. Одна відвідувачка розповіла, що її мама дуже плакала на початках, а вже за місяць їй все сподобалось — навіть знайшла тут своє кохання.
Разом з моєю бабцею у кімнаті мешкають дві лежачі жіночки й одна ходяча, з паличкою. На вигляд досить адекватна, багато років працювала доглядальницею за кордоном. Своїх дітей не має, влаштував її у цей пансіонат племінник. То вона взяла “шефство” над бабцею: розчісує її, разом ходять у їдальню. Інколи здається, що “доглядальниця” навіть здорова, поки не почне розмірковувати вголос: “Ну що ми тут сидимо без грошей? Я тебе заберу в Італію, валюти собі трохи заробиш”. А моя баба не чує без слухового апарата й питає мене: “Що той хлоп мені каже?” Тобто моя бабця впевнена, що вона “тусується” з чоловіком. Жінку ще й звати Олександра, а мій покійний дідусь був Олександр.
Чи все так добре, як здається на перший погляд? Та певно, що ні, але намагаюсь шукати плюси. Наприклад, у бабусі в пансіонаті почалась висипка на тілі, розчіхувала шкіру аж до ран. “А якщо це короста?” — подумала я, яка ніколи її не бачила. Медсестра запевнила: “Ні, це не те”. Але чомусь у неї була мазь від корости і чомусь усіх у палаті вона нею намастила. Тамтешньому дерматологу ми не повірили, тому забрали бабусю на огляд у поліклініку. В автомобілі вона тримала мене за руку, плакала й благала, щоб не викинули її в дорозі.
І що цікаво: лікарю у поліклініці бабця казала, що вона дуже хвора і їй треба ще продовжити путівку в санаторій — після того у нас наче камінь з душі спав: їй там подобається! До речі, висипка, як припустив лікар, від прального порошку, тож виписав протиалергічні таблетки — та й усе лікування.
Окрема тема — таргани. Так, я бачила їх у шафі. Показувала працівникам — вони чимось виводили, я малювала поверхні меблів спеціальними олівцями та пшикала дихлофосом. Не допомогло. Раніше могла прийти, полежати біля бабусі, подрімати, телевізор з нею подивитись. А тепер навідую і стою як цвяшок посеред кімнати, боюсь додому тарганів принести.
Та навіть попри тарганів (ми і надалі намагаємося позбутися їх), я розумію, що кращого місця для людини з деменцією годі знайти. Ну відвезла би бабу в село, то вона там би блудила, дітей лякала і всі б вважали її жебрачкою, бо весь час хліба просить. Зачинити її в багатоповерхівці, щоб доживала віку в чотирьох стінах? Так від цього можна збожеволіти ще більше. Відпускати гуляти в місто — то постійно її шукати. Хтось скаже: “Баба ж вас не впізнає. Мовляв, нащо так перейматися”. Можливо, й так, але ми знаємо, хто вона для нас.
Звісно, “санаторій” недешевий, але бабусина пенсія плюс гроші, які платять за оренду її квартири пожильці, покривають витрати і на пансіонат, і на ліки. Бабуся заробила на гідну старість.
