65-літній лідер комік-трупи “Маски” нині живе у Парижі, куди виїхав з дружиною і синами (найменшому було шість місяців) невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Проте до України час від часу навідується. Нещодавно представив в Одесі нову виставу — “Театр одного дурня”...
— Прем’єра пройш ла з аншлагом, — каже “Експресу” народний артист України Георгій Делієв. — Навіть довелося відмовляти знайомим, бо не було куди їх посадити. І приймали глядачі дуже добре. (Усміхається). У цій моновиставі поєднано різні жанри: пантоміму, танці, музичну ексцентрику, магію і т. д. Усе це приправлено лірикою. Зрештою, мені складно розповідати. Це треба один раз побачити. Першими глядачами були французи, а тепер — українці.
— Повітряні тривоги, які тепер оголошують досить часто, не позначилися на вашій роботі?
— Якраз під час нашої репетиції лунали сирени. Потім вони траплялися ще декілька разів. Ми з донькою вийшли якось із театру на вулицю й бачили, як усе літало по небу. Просто в нас над головами. Проте до укриття не спускалися. Як і весною 2022 року, до речі. Я тоді привів до ладу підвал у приватному будинку й обладнав там бомбосховище. Переживав не так за себе, як за дружину й маленьких дітей.
— Наскільки змінилося ваше рідне місто за останні три роки?
— Я регулярно приїздив в Одесу. Іноді вдавалося раз у пів року, іноді — раз у рік. Тішить, що місто продовжує жити: люди одружуються, народжують дітей, працюють, хто як може, підтримують одне одного. Принаймні суджу це за колом своїх знайомих. Багато хто з них постраждав, але вони не втратили любові до життя. Незважаючи ні на що... Справді — незламні!
— А до життя у Парижі ви вже адаптувалися?
— Це ще триває... До нас, українців, французи ставляться дуже тепло. Причому на всіх рівнях. Навіть звичайні громадяни, коли чують, що ти з України, намагаються чимось допомогти. Деяким сім’ям абсолютно незнайомі люди надавали житло. Вже не кажу про продукти чи одяг. Багато хто приїздив узагалі без грошей та засобів до існування... Порівняно з іншими країнами, Франція — дуже гостинна, за що щиро дякую!
Ми допомагаємо також одне одному. У нашому будинку живе багато біженців з Донецька. Переважно жінки. І якщо треба щось відремонтувати, наприклад, водогін чи електрику, звертаються до мене. Крім того, я ж водій і, якщо виникає потреба когось відвезти чи доправити кудись меблі, теж не відмовляю. Така ось взаємовиручка... Нам, українцям, треба триматися разом. Інакше сьогодні — ніяк.
— Знаю, що торік ви брали участь у благодійному аукціоні, гроші від якого пішли на відновлення музичної школи й підтримку дітей, котрі постраждали. Яку суму вдалося тоді зібрати?
— Це була конференція у Парижі, яку організували одесити. Участь у ній взяло дуже багато людей з усіх куточків України. Тобто ті, хто живе нині в Європі. В рамках тієї зустрічі відбувся аукціон, на якому виставили на продаж мої картини. Загальної суми, яку зібрали, не пам’ятаю, але одна з робіт пішла, скажімо, за 850 євро...
У Франції я продовжую малювати. Щоправда, писати олією можливості немає, бо живу в невеликій квартирі, але акварельки й графіку роблю. Більше того — уже відбулося три виставки. Одна з них — у невеликій галереї, але в дуже хорошому місці — в самому центрі Парижа.
— Нещодавно вам виповнилося 65 років. Не хотілось би поміняти числа місцями?
— Це лише цифри й нічого більше. (Усміхається). Головне — здоров’я та нормальний душевний стан. Де я відзначав ювілей? В Італії, у Болоньї. Звичайно, були і привітання, і подарунки. Скажімо, мені спрезентували вишуканий набір для малювання. У ньому — дуже хороша пастель, дорогий папір і т. д. Тож буде чим зайнятися найближчим часом.
— За кордон ви виїздили одруженим, а тепер, кажуть, розлучилися?
— Я старався зберегти сім’ю. (Після паузи). Знаєте, я дуже люблю своїх дітей. Продовжую з ними спілкуватися, повністю утримую (від харчування до лікування), вчу їх. Луці — три з половиною, Колі — дев’ять років. Щодня займаюся зі старшим математикою, географією, французькою мовою (трішки підтягую), українською. З молодшим не тільки бавлюся, а й намагаюсь вчити абетки... Розлучення стало таким несподіваним “подаруночком” до ювілею.
— Ви згадали, що допомагаєте синові з вивченням української мови. Я так розумію, що й у побуті ви тепер нею послуговуєтеся? Принаймні, коли даєте інтерв’ю...
— Так. Тут, в Україні, я справді спілкуюсь українською. І за кордоном, коли зустрічаю наших людей, також стараюсь. (Інша річ, що не всі біженці нею володіють). Зрештою, чого ви дивуєтеся: я в багатьох фільмах знімався українською мовою. На жаль, сьогодні ніяких запрошень від кінорежисерів немає, але... У цьому питанні я також залишаюсь оптимістом!
