59-річний Ілля Волох живе в Лос-Анджелесі, куди емігрував з Києва понад тридцять років тому. Багато знімається в кіно (“Індіана Джонс”, “Місія неможлива”, “Пароль “Риба-меч” та інші блокбастери) й часто грає у театрі. Власне, через надзвичайну зайнятість актора нам пів року не вдавалося домовитися про інтерв’ю...
— Після стрічки Романа Поланського “Палац”, прем’єра якої відбулася на кінофестивалі у Венеції, я багато знімався, — каже “Експресу” зірка. — Зіграв у фільмах “Легенда гори Котячих кігтів”, “Самостійність”, “Замкнене коло” (це був проект HBO), а також у серіалах “Діара з Детройта”, “Ранкове шоу” і “Морська служба кримінальних розслідувань”. Ну а потім розпочався страйк сценаристів, що тривав п’ять місяців, тож робота у Голлівуді стала на паузу аж до осені.
— I чим ви займались у той час?
— Повернувся у театр. Зіграв у виставі з промовистою назвою “Гаага”, яку поставили в Бостоні. Цю п’єсу написала колишня киянка Саша Денисова. Розповідь ведеться від імені української дівчинки, батьки якої загинули внаслідок бомбардування. Вона переховується у підвалі та малює в уяві, як проходив би Гаазький трибунал. Над Путіним, Пригожиним, Суровікіним, Патрушевим...
Ще одну п’єсу — “Наш клас” польського драматурга Тадеуша Слободзяника — поставили в Нью-Йорку. Вона не про сучасність, але також про війну. Тема Голокосту не залишила байдужими глядачів: протягом місяця у театрі були аншлаги. До речі, працювали ми шість днів у тиждень, а в єдиний вихідний я ще грав моновиставу “Записки божевільного” Гоголя. Одне слово, завантаженість була шалена.
— Тепер, мабуть, можна буде трохи відпочити?
— Ні. (Усміхається). Один із театрів Лос-Анджелеса запропонував мені взяти участь у проекті під назвою “Майстер-клас Сталіна”. Причому я виконуватиму головну роль — Йосипа Віссаріоновича. Дія п’єси розгортається під час з’їзду Спілки композиторів і наскрізною темою проходить доля творчої особистості за тоталітарного режиму... Власне, коли ви зателефонували, я працював над текстом.
— Цьогоріч, здається, виповнюється 30 років вашому дебюту в Голлівуді?
— Так, моя перша картина — “Аве Цезар” — вийшла на екрани в 1994 році. Час біжить так швидко... Нині в моїй фільмографії — майже 180 проектів. Я працював на знімальному майданчику з Гаррісоном Фордом, Томом Крузом, Джоном Траволтою, Віллом Смітом, Джорджем Клуні... До речі, восени мені буде шістдесят років. (Сміється). Проте я стараюсь не зважати на всі ті цифри.
— А наскільки сьогодні ви занурені в стрічку новин?
— Я намагаюсь бути в курсі подій, тому стежу і за українськими, і за американськими медіа. Звичайно, переживаю з приводу підтримки України. Насамперед турбує ситуація, що склалася у Конгресі. (Зітхає). Не можна не зауважити, що люди втомилися від усіх тих подій. Та й синьо-жовті прапори, які раніше були повсюди, тепер побачиш не так часто.
Найстрашніше, що багато хто сприймає війну в Україні як нову реальність і просто адаптувався до неї. На жаль, невідомо, скільки той жах триватиме. Сподіваюсь, що Росія все ж видохнеться. Наскільки я розумію, у них шалені втрати на полі бою... І все це через егоїзм, амбіції, комплекси, параною й таргани в голові однієї людини!
— Iллє, ваші батьки залишились в Україні?
— Тато помер декілька років тому й похований у Києві, а мама давно жила тут, у Лос-Анджелесі. Однак улітку минулого року її теж не стало. Нічим особливим не хворіла, але в останні роки мала деменцію. Тому організм потроху став здавати. Сім місяців вона переважно лежала. Впізнавала мене, але... Загальний стан поступово погіршувався. У травні ми ще зустріли 85-ліття, а в червні мама відійшла.
— Щоб не завершувати на сумній ноті, скажіть, скільки вже вашій донечці?
— Наступного місяця виповниться два. Нині вона в бабусі з дідусем у Франції. Наживо ми не бачилися вже місяць. Проте постійно спілкуємося по відеозв’язку. Кожного разу я помічаю якісь зміни в дитині. До речі, з дружиною я розмовляю англійською, вона з Ніною — французькою, а я — українською. Маю вдома й різні книжечки... Сподіваюсь, незабаром наша сім’я зможе приїхати до Києва. Господи, тільки б закінчилася війна!
