На її рахунку — ледь не сотня ролей у театрі, а в кіно — понад двадцять. Найвідоміший фільм — “За двома зайцями”, де Таїсія Литвиненко зіграла спритну Химку. Десятого ж лютого в актриси — день народження. Їй виповнюється — тс-с-с — вісімдесят дев’ять років!
— Відзначатиму його в тісному родинному колі, — ділиться з “Експресом” народна артистка України. — З Києва приїдуть сини. Накрию стіл. Правда, не такий великий, як раніше, бо вже сил немає, та й бажання, чесно кажучи, також. Нині особливо не хочеться ні їсти, ні пити, ні тим більше гучно святкувати. Тому не кликатиму ніяких гостей. Живу тепер за англійською приказкою: мій дім — моя фортеця. Що менше сторонніх людей у хаті, то менше заздрісних очей. І з огляду на віруси теж не завадить обмежити коло спілкування.
— А як часто вам дарували ювелірні прикраси? З нагоди уродин і не тільки...
— Ой, це моя слабкість. (Усміхається). Скажімо, коли ми були на гастролях в Америці з виставою “Наталка Полтавка”, мені подарували золотий перстень з рубіном. Іншого разу — привезені з Рима хрестик і намисто. Останніх я мала чимало: одне з них особливе, адже належало Марії Заньковецькій. Це намисто вона спрезентувала колись актрисі Надії Даценко, а та — уже мені...
Проте сьогодні більше я комусь щось дарую. Наприклад, нещодавно подивилася виставу “Львівське танго” й вручила своїй учениці коштовний перстень із Таїланду. Дуже красивий. Можливо, вона його й не носитиме, але нехай буде як пам’ять про мене... Тож я маю красиві речі, люблю їх та час від часу дістаю зі скриньки. Хоча приводів тепер усе менше й менше. (Зітхає).
— Цікаво, коли востаннє ви переглядали комедію “За двома зайцями”?
— Нещодавно. А мій чоловік іноді дивиться цей фільм на YouTube. Причому — ночами. (Усміхається). І потім каже мені: “Ось ти спала, а я переглядав “За двома зайцями”. Тасічко, яка ти там красива! Тепер розумію, чому режисер вибрав тебе”. До речі, на роль мене затверджував чоловік Ліни Костенко — Василь Цвіркунов, який очолював тоді студію імені О. Довженка.
Втім, знаменита комедія не перша в моїй фільмографії. Я дебютувала у 1953 році в “Назарі Стодолі”, після чого були й інші стрічки... Початок моєї кар’єри припав на часи українізації нашого кінематографа. І коли йдеться про ті роки, в пам’яті спливає стільки хороших людей, з якими мене звела доля. Як акторів, так і режисерів. Причому це були фахівці світового рівня!
— З ким із зарубіжних колег, якби була така неймовірна можливість, ви хотіли би зустрітися на каві?
— З ким зустрітися? Як вам сказати... Я й вони — це інший світ. Тож я би почувалася незручно. Вони розкуті, вони мають гроші, вони мають по 10, 20, 30, не знаю, скільки там чоловіків, а не одного, як я (усміхається), вони відпочивають по всьому світу. Я ж, повірте, у відпустку їздила до батьків: спочатку — моїх, а потім — чоловікових. І щоранку поставало одне й те ж питання: “Що їсти будемо?” — “Смажену картоплю!” (З сусідньої кімнати чується голос Федора Стригуна: “Що ти розказуєш?” — Авт.) (Сміється). Я розказую про життя народних артистів України.
— У десяти хвилинах від вашого дому — поліклініка. Як часто там можна побачити Таїсію Литвиненко?
— Ніколи. Я майже здорова людина. Інколи, коли понервуюся, підводить тиск. Причому це стало відбуватися після того, як під час однієї з атак над нашим будинком пролітав “шахед” і я мала нещастя побачити його на власні очі. Добре, що чоловік вчасно затягнув мене назад у кухню. Після того й стала вживати пігулки.
— Скажіть, скільки років ви хотіли би скинути зі своїх пліч? Як стару квітчасту хустку...
— Аніскільки. Щодня молюся і дякую Господу, що дав мені стільки... Знаєте, коли я ще працювала в театрі, то, виходячи на сцену, щоразу молодшала на 30 — 40 — 50 років. Співала, імпровізувала й ніхто не міг мене збити. Я не з тих актрис, які забувають текст... Хоча в останні роки грала невеликі ролі, але щойно з’являлась, у залі чулися оплески.
А що ви хочете: я шістдесят п’ять років на сцені. Моє життя проминуло в театрі. Тішуся, що мене досі впізнають на вулиці чи в магазині. Іноді — навіть за голосом. (Усміхається). Щодалі частіше згадую слова своєї мами: “Тасічко, життя та-а-аке хороше”. Воно й справді хороше... Тож, попри все, я ще жива, я ще дихаю!
