Він родом з Миколаєва, виріс у багатодітній сім’ї разом зі старшою сестрою й двома молодшими братами. Після школи вивчився на електро-радіомонтажника судна, працював за фахом на заводі чорноморського порту. Пройшов строкову службу в Севастополі, а після повернення одружився з коханою Ольгою, у подружжя народилась донечка Антоніна. У 2014 році Володимир був на заробітках у РФ, там дізнався про вторгнення російських військ на територію України та те, що окуповано військову частину, де він проходив службу. Й повернувся на Батьківщину.
БОМБОСХОВИЩЕ “ЗАЛІЗЯКА”
26-річний Володимир Іванов приєднався до лав першого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. Брав участь у боях на Маріупольському напрямку (зокрема, за Водяне, Широкине, Сартану).
У 2017 році молодший сержант зазнав важкої травми ноги — воїна вибуховою хвилею викинуло з другого поверху. Після операції й лікування звільнився зі служби, був поряд із дружиною, яка вдруге носила під серцем дитину, працював на миколаївському заводі механіком-випробувачем авіакорабельних двигунів. Далі ще кілька разів він повертався до війська, воював на Донецькому напрямку...
“Зранку 24 лютого, коли російська авіація почала бомбити Миколаїв, я вивіз дружину з дітьми до її батьків, а сам пішов у військкомат, — розповідає воїн. — Потрапив до 501-го батальйону 36-ї бригади, став командиром відділення гранатометного взводу. 1 березня ми зайшли в селище Мирне, це Маріупольський напрямок, а через чотири дні російські війська взяли нас у котел. Ми тримали оборону, але 7 березня росіяни її прорвали, наш батальйон зазнав дуже великих втрат. Проте ми все одно йшли на штурм, аби повернути позиції”. 9 березня Володимир зазнав поранення в ліве плече, його евакуювали до маріупольського шпиталю, поряд з яким був пологовий будинок. Невдовзі росіяни скинули на лікарню авіабомбу, тоді загинуло багато поранених військових, жінок і немовлят.
“Тих, хто вижив, евакуювали на завод “Азовсталь” — у бомбосховище “Залізяка”. Я зголосився варити їсти для близько 150 поранених. Продуктів не було, добре, якщо вдавалось поїсти раз на день”, — згадує Володимир. А його дружина додає: “Якось Вова прислав відео, як готує “першу страву” зі стічної води, лаврового листка, морквини і цибулини”.
Наприкінці березня росіяни намагалися зруйнувати міст, який був єдиним шляхом для відходу наших військових. Тож, поки цього не сталось, морським піхотинцям наказали евакуюватись на завод імені Ілліча. “Уздовж дороги не було жодного цілого будинку, Маріуполь палав. Усюди лежали тіла. З-під завалів лунали крики. Людей неможливо було врятувати, адже обстріли не припинялися ні на мить” — каже морський піхотинець.
За його словами, у шпиталі заводу імені Ілліча закінчились ліки, хірурги оперували без знеболювального. Не було антибіотиків, і чимало поранених померло. Їх ховали на стадіоні, що поряд із заводом. Коли вдавалося, видряпували на бляшаних покришках дані померлих. Згодом під час обміну тіл їх вдалось швидко ідентифікувати саме завдяки цим написам. “Якось командир роти сказав, що треба йти на штурм. І я зголосився. 3 квітня у бою зазнав осколкового поранення голови. Наступного дня опинився в полоні, перший тиждень був непритомний”, — зауважує Володимир Іванов.
“ЗАМІСТЬ ЇЖІ НАМ ДАВАЛИ ЩУРЯЧЕ ЛАЙНО”
Коли воїн прийшов до тями, то дізнався, що потрапив в Оленівку, звідти його возили на допити в донецьку комендатуру. Там щоразу катували: плоскогубцями розхитували зуби, роздягали догола й підв’язували за руки, били струмом, електрошокерами, кийками. “Вибивали інформацію про іноземну зброю й найманців, про розташування “біолабораторій”, звідки українці начебто поширювали віруси на територію РФ. А ще вимагали зізнатись у воєнних злочинах: згвалтуванні й розстрілах цивільних та дітей Донбасу, мародерстві, знущанні з російських полонених. У такий спосіб хотіли фабрикувати справи”, — каже морський піхотинець.
Через два тижні полоненого перевели на кілька днів у Таганрог і СІЗО №5 міста Валуйки Бєлгородської області (там ворожі спецпризначенці, вибиваючи зізнання, зламали Володимиру два ребра і щелепу). “Далі було СІЗО №2 у Старому Осколі, де я провів 5,5 місяці. Увесь цей час замість їжі нам давали щуряче лайно, хробаків, картопляне лушпиння, перемелені тельбухи сирої риби, запліснявілий хліб і трішки каші, — згадує. — Катували постійно”.
Тим часом рідні намагалися взнати бодай щось про його долю. “Воїни, які вийшли із заводу імені Ілліча, сказали, що Вова був на позиції в Мирному, де дістав поранення в голову. Далі — невідомість, — ділиться дружина. — Зверталась усюди, куди лише можна було. Шукала чоловіка серед живих і мертвих. Врешті дізналася, що він потрапив у полон”.
30 вересня 2022 року Володимира Іванова перевели в СІЗО №2 міста Кінешма Івановської області, де він пробув наступні два роки. “У порівнянні з усіма іншими колоніями то був суцільний жах, — каже воїн. — Мене змусили вивчити імена 160 дітей з усіма їхніми даними й причинами загибелі. Начебто у всьому винні ми — “бандерівці й нацисти”. Били кийками, битами, руками, ногами, пропускали струм крізь голову, хребет, статеві органи, кидали до собак. Мені зламали ніс, руку, ребра зліва, коліно. І весь час морили голодом. Не давали спати. Приміром, через хвилину після команди“атбой” оголошували “падйом” і змушували присідати, відтискатись. А часто зранку до вечора командували “стаять”. Багатьом полоненим відбивали нутрощі, після чого вони вмирали в камерах”.
Жодної медичної допомоги полоненим не надавали. У Володимира внаслідок поранення на голові з’явились гнійники, загноїлося і нестерпно боліло поламане коліно. Зранку, коли треба було вийти з камери, він виповзав, його били, а тоді заповзав назад. У душ інші полонені виносили його на плечах, де під час миття їх всіх знову били. Кати змушували Володимира дивитись на знущання з побратимів, зокрема, як гвалтували їх держаками від швабр.
“ВІН БУВ УВЕСЬ СИНІЙ”
У Володимира розвинулася гангрена, він просив відтяти ногу чи вбити його. Але росіяни заявляли: спершу ти сконаєш, а тоді ми тебе оживимо, аби мучився далі, бо ти — наша власність. Зрештою він вирішив накласти на себе руки. І саме тоді йому вперше передали листа від дружини, який вона написала ще два роки тому. “Я написала їх близько тридцяти. А вони передали один з перших, ще й у найважчий момент. Може, то Бог втрутився, аби врятувати Вову”, — каже дружина Ольга. Слова підтримки й фото дітей додали морському піхотинцю сили боротись далі за життя. Цей лист коханої врятував його від самогубства.
Багато разів Володимира Іванова вносили до списків на обмін, і щоразу дружина сподівалася на диво. Зрештою 13 вересня минулого року вона приєдналася до лав Військово-морських сил. Не підозрюючи, що саме того дня її коханого вивели з камери — на обмін. “Аби вкотре не обнадіювати, мені не повідомили заздалегідь, що Вова — у списку на обмін, — зазначає дружина. — А коли полонених повернули, його серед них не було... Я вже нічого не відчувала, мама ридала, батько з відчаю мало не спалив свій комбайн. Виявилось, що через важкий стан чоловіка одразу транспортували до лікарні. Наступного ранку примчала на Вінниччину, подзвонила коханому, а він сказав, що вийде, щойно поїсть. Мене це трохи спантеличило, а тоді зрозуміла: у полоні вони спершу їли, аби не залишитися голодними”.
Коли Ольга побачила Володимира, він був увесь синій — то були наслідки “пращальной вєчєрінкі”, яку російські кати влаштували полоненим, що йшли на обмін. За час полону воїн втратив понад 40 кілограмів. “На його спині було близько 40 слідів опіків від електрошокера, на правому боці й лівому плечі — сліди від укусів собак. На голові — гнійники, а нога була фіолетового кольору, з коліна витікав гній із кров’ю. Через випадіння коліна нога була коротшою на чотири сантиметри”, — розповідає Ольга Іванова.
У перші місяці після звільнення з полону лікарі не могли оперувати Володимира, адже боролися із запаленням та інфекцією. Пізніше провели операцію на голові, кілька хірургічних втручань на коліні. Торік у грудні воїн потрапив до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), де медики провели ще дві операції на коліні (зокрема, видаляли осколок, розтягували сухожилля, аби міг рухати ногою). Знадобилася й операція на нирках, адже через погане харчування й побиття там утворилися камені.
...Нині 13-річна Антоніна й 7-річний Ярослав по змозі весь час проводять з батьком. “Ярик спершу не відпускав татка нікуди — боявся, що той знову зникне,” — ділиться Ольга Іванова. Тоді як її коханий будує плани. Він уже має кілька пропозицій щодо працевлаштування, зокрема інструктором з виживання. “Але насамперед хочу перевезти сім’ю у спокійнішу область, аби в дітей було нормальне дитинство. Щоб вони знову почали ходити до школи, а не навчалися дистаційно, мали реальних друзів, а не віртуальних”, — каже 35-річний Володимир Іванов.
