З перших днів повномасштабного вторгнення прикарпатець разом із молодшим братом долучився до лав ЗСУ.
“Сергій народився у Рогатині, із Романом вони змалку були дуже близькими, підтримували один одного в усьому. Певний час ми мешкали у Львові, а потім перебрались на Прикарпаття — у село Стратин. Синів я виховувала сама, важко працювала, щоб поставити їх на ноги й дати гідне майбутнє, — розповідає Марія Жулінська, мати воїна. — Водночас Сергій та Роман зростали працьовитими, не цуралися жодної роботи. Пригадую, як старший синочок, коли був у дев’ятому класі, за один ранок скосив аж сім соток люцерни. Після школи Сергійко вивчився на автослюсаря, відтак пішов на строкову службу. Демобілізувавшись, поїхав за кордон — працював в Італії, Чехії, Польщі на заводах, займався ремонтами”.
У перші дні повномасштабного російського вторгнення Сергій Жулінський разом із братом пішли до військкомату. “Тоді й не всіх брали, бо охочих було багато, але сини були непохитними. Тож потрапили у 102-гу окрему бригаду територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. Спершу чергували біля об’єктів критичної інфраструктури, а в квітні вирушили на фронт. Воювали на Дніпропетровщині, Донеччині, Запоріжжі, — зауважує співрозмовниця. — Сергій мав позивний “Жулік”, похідний від прізвища, так його ще зі школи кликали. У своєму підрозділі він єдиний вмів стріляти з великокаліберної зброї, тому навчав цього інших. Я постійно тримала зв’язок із синами, бо на той час була на заробітках у Чехії”.
Мати каже, що 12 липня 2023-го декілька разів набирала Сергія, але син не відповів. “Потім зателефонував менший Роман і повідомив, що він у лікарні, отримав сильну контузію. Коли я спитала, де ж Сергій, зі сльозами промовив: “Нема його”, — згадує Марія Жулінська. — Я кричала від розпачу... Того дня хлопці виконували бойове завдання у Гуляйполі. Стався ворожий приліт. Сергій отримав важкі поранення. В останні хвилини життя поруч із ним був брат”.
Поховали молодшого сержанта Сергія Жулінського на Марсовому полі у Львові. За особисту мужність та самовіддане виконання військового обов’язку бійця нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
“На похороні до мене підходили побратими й дякували за сина. Казали, що він врятував не одне життя, тому довіку будуть йому вдячні, — зауважує мати. — Сергій планував створити сім’ю з коханою Тетяною. Але... Менший син Роман нині звільнений з армії за станом здоров’я. Він дуже важко переживає смерть брата. А мені досі здається, ніби все це страшний сон”.
