У мирному житті він був істориком, краєзнавцем, дослідником діяльності ОУН-УПА. “Сергій наче поспішав жити, бо встиг зробити чимало, але ще більше — не встиг”, — кажуть рідні, друзі й знайомі.
Народився Сергій у селі Ванджурів, що на Тернопільщині, у патріотичній родині. “Двоє братів нашої бабусі, Микола та Григорій Левчуки, у 1940 — 1950-х роках боролися з радянськими зайдами. Їхня доля — трагічна. Так, Микола на псевдо “Яша” був членом ОУН і застрелився разом з побратимами, коли їх оточили енкаведисти, — розповідає молодша сестра воїна Тетяна Лисак. — А Григорій на псевдо “Борець”, учасник УПА, таки потрапив до рук карателів і був засуджений на 10 років. Покарання відбував у Караганді”.
У школі Сергій любив історію, тому вирішив грунтовно вивчати її в Тернопільському педуніверситеті. Після вишу вчителював у містечку Сатанові на Хмельниччині, звідки була родом його дружина. Викладав історію, трудове навчання, допризовну підготовку. Часи були важкі, зарплата педагога — мізерна. Тому згодом звільнився зі школи і поїхав до Києва, де трудився на різних роботах. Сімейне життя не склалося, після розлучення Сергій повернувся на Тернопільщину і мешкав у Ланівцях. Там влаштувався завідувачем сектору з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськими організаціями в райдержадміністрацію. Тоді й зацікавився вивченням історії визвольного руху 1940 — 1950-х років. Долучався до ідентифікації бійців, похованих у братських могилах. Згодом на місцях поховань встановлювали меморіальні хрести з іменами полеглих. У 2010 році разом із вчителькою місцевої школи Ольгою Рудюк видав книжку “Лановеччина: події і люди у визвольній боротьбі ХХ століття. Книга пам’яті”, в якій детально описав долі багатьох упівців. Також Сергій Лисак був головою товариства “Лановецький меморіал”, ініціатором створення герба міста.
“Ми працювали разом, — додає Іван Лобунь, вчитель української мови і літератури, поет, філософ, сподвижник історика у дослідженні національно-визвольного руху Лановеччини. — Сергій був дуже побожний, добрий, шляхетний. І його шляхетність була не показна, а справжня. Як і доброта”.
У 2014 — 2016 роках Сергія Лисака мобілізували. У складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого воїн захищав Мар’їнку, Слов’янськ, Мирне, Водяне. Був нагороджений відзнакою президента “За участь в антитерористичній операції” та нагрудним знаком “Учасник АТО”. “Після повернення брат працював у міській раді, був депутатом районної ради, членом комісії з питань освіти та культури. А під час відпусток їздив за кордон на заробітки”, — згадує сестра Тетяна. За її словами, у брата завжди був складений наплічник, який він привіз з АТО.
У грудні 2022 року Сергій приєднався до лав 42-ї окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя. Був старшим навідником гранатомета, мав позивний “Лис”, вдосконалював військову майстерність у Франції. “Коли Сергій приходив у відпустку, то не сидів без діла, а збирав матеріали для нової книжки. Та, на жаль, закінчити її братові не судилося”, — із сумом зауважує пані Тетяна.
...Від 4 грудня 2023 року старший навідник гранатометного відділення вважався зниклим безвісти. Його тіло знайшли 19 грудня, а 21-го Сергієві Лисаку мало б виповнитися 48 років. Уже пізніше рідні дізналися, що воїн загинув з 3 на 4 грудня під селищем Хромове, що на Донеччині, під час облаштування позиції. Незадовго до трагедії, каже пані Тетяня, їй наснилася чорна розорана рілля...
Похоронили воїна у Ланівцях. На його надгробку викарбувано слова: “Я не вибирав війну. Війна вибрала мене”. “Сергій не був військовою людиною, він був істориком, дослідником. Але так склалися обставини, що пішов воювати. Як і сотні тих, про кого писав. “Я довго не наважувалася відкривати матеріали, які він зібрав для нової книжки, бо одразу наверталися сльози й спогади. Але зрештою зрозуміла, що маю продовжити те, над чим працював брат”, — підсумовує сестра воїна, яка за фахом теж історикиня.
