До лав ЗСУ Віталій добровільно приєднався у 2024 році й обіймав посаду командира відділення безпілотних авіаційних комплексів. Воював на Сумському, Торецькому, Запорізькому, Херсонському напрямках.
“Я була найщасливіша мама у світі, адже мала два крила — двох синів. А тепер немов зранена птаха, бо одне крило, одного сина забрала війна. Щодня пригортаю портрет Віталія до грудей і гірко плачу. Не дай Боже нікому хоронити свою дитину, — каже мама воїна Ольга Севастьянова. — Змалку син захоплювався танцями, футболом, виступав на змаганнях. Після школи вступив до Академії друкарства у Львові, спеціальність — менеджмент. Під час навчання підробляв офіціантом, бо хотів бути фінансово незалежним, потім став барменом і створював напої за власною рецептурою. В особистому житті син теж був дуже щасливий. У розпалі війни освідчився коханій Катерині. Але, на жаль, вони так і не встигли розписатися”.
Навесні 2024 року Віталій Севастьянов пішов до війська. Служив у 150-й окремій механізованій бригаді, яка згодом була переформована у 40-ву окрему бригаду берегової оборони. Обіймав посаду командира відділення безпілотних авіаційних комплексів.
“Спочатку син воював на Сумщині. Разом із побратимами з допомогою аеророзвідки виявляв ворожі ДРГ, які намагалися прорвати кордон, координував дії нашої піхоти. Далі їхній підрозділ перекинули у Торецьк, що на Донеччині. Там, попри щільні артобстріли й постійні атаки російських КАБів, надавав першу допомогу пораненим і транспортував їх до стабілізаційних пунктів, врятувавши не одне життя, — мовить далі пані Ольга. — На Запорізькому напрямку Віталій зі своїм підрозділом знищував малі групи окупантів, які штурмували наші позиції. А ще дронами доставляв піхотинцям воду, рації, продукти, медикаменти.
У жовтні 2024-го син востаннє був удома. У мій день народження зробив сюрприз — неочікувано з’явився з букетом квітів, хоча вранці у телефонній розмові запевняв, що на фронті. Я плакала від щастя, адже обіймати рідну дитину — то найкращий подарунок”.
За словами матері, після Запоріжжя син служив на Херсонщині, у селі Кізомис. Там Віталій займався розмінуванням доріг і річок за допомогою дронів, розвідкою на лівому березі, виявленням і знищенням ворожих сил. “Екіпаж сина неодноразово зривав плани ворога, відбивав штурми, знищував окупантів на островах, а одного разу навіть узяв полоненого за допомогою БпЛА, — розповідає співрозмовниця. — Того трагічного дня, 25 березня минулого року разом із побратимом і другом Ростиславом син здійснював евакуацію людей з острова у дельті Дніпра. Але їх помітили окупанти. У довідці причиною смерті Віталія вказано отруєння газом, тобто росіяни застосували хімічну зброю. Загинув і його друг Ростик”.
31-річного Віталія Севастьянова поховали в рідному Буську, що на Львівщині. Мати зареєструвала петицію з проханням удостоїти сина-воїна найвищого державного звання — Героя України. “Звісно, не такої долі я хотіла своїй дитині. Мріяла, щоб оженився, став батьком, — каже пані Ольга. — Так, жодна нагорода не зігріє моє розбите вщент серце. Але сподіваюся, що держава увічнить його подвиг”.
Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Севастьянову Віталію Сергійовичу
