Олег Дяків був прикладом та опорою для своєї родини. У березні минулого року прикарпатець приєднався до ЗСУ й у складі 3-ї окремої штурмової бригади боронив рідну землю від окупантів.
“Нас у батьків було п’ятеро. Брат закінчив 11 класів і разом з татом взявся заробляти на життя. Адже вмів робити все: і плитку класти, і фасади оздоблювати, — розповідає рідна сестра воїна Тетяна Назарук. — Він мав добре серце, якщо хтось прохав про допомогу, то нікому не відмовляв. Навіть безплатно робив ремонти в храмах і монастирях. Сімейне життя в Олега не склалось, але кожну вільну хвилину він проводив зі своїми дітьми — сином Костянтином, йому 11 років, та дочкою Анною, якій сім”.
Повномасштабне вторгнення застало прикарпатця на заробітках у Польщі. Влітку 2022 року він повернувся звідти на похорон тата й залишився вдома. Влаштувався на роботу та займався утепленням будинків у різних містах країни. У березні 2024-го Олега Дяківа мобілізували.
“Армійського досвіду брат не мав. Проте казав, що боронити державу — це обов’язок кожного чоловіка. Тому, коли отримав повістку, не ховався, — провадить далі співрозмовниця. — Спочатку Олег навчався у Рівному, тоді — в Латвії. Зрештою долучився до лав 3-ї окремої штурмової бригади, ставши стрільцем — помічником гранатометника. Мав позивний “Дяк”. Воював на Харківському напрямку. За доволі короткий час братові дали звання сержанта, бо дуже гарно себе зарекомендував на службі. Якось Олег поділився, що між бійцями проходили змагання, і тому, хто найкраще відстріляється, командири пообіцяли додаткові дні до відпустки. Брат показав один із найкращих результатів. Знаєте, ми весь час за нього молилися. Якось із Олегом не було зв’язку сім діб. Але тоді Господь його врятував, він відбувся лише травмою ноги”.
За словами сестри, 18 серпня воїн мав приїхати додому в заплановану відпустку. Та не дожив до неї менше як тиждень. “Ми так чекали його... А дітки як раділи, що нарешті обіймуть тата. Не судилось, — додає Тетяна Назарук. — 12 серпня Олег загинув унаслідок вибуху ворожого снаряда біля населеного пункту Нововодяне, що на Луганщині”. В останню дорогу 35-річного сержанта провели в рідному селі Іваниківка.
