Надійний товариш, мужній воїн, найкращий батько і чоловік — так відгукуються рідні й побратими про захисника з позивним “Божик”. З перших днів повномасштабного вторгнення полтавець добровільно пристав до лав ЗСУ.
“Юрій виховувався у дуже патріотичній родині. З дитинства батьки прищеплювали йому любов до рідної країни. Мама працювала завідувачкою бібліотеки, а тато — на залізниці. У школі всі його кликали “Божик” (звідси й позивний), — розповідає однокласниця та шкільна подруга воїна Наталія Зінченко. — Юра захоплювався боксом, брав участь у професійних турнірах, був кандидатом у майстри спорту. Після закінчення академії працював агротрейдером, був одним із найкращих спеціалістів у цій сфері. З дружиною Інною вони прожили 20 щасливих років та ростили двох донечок — Анастасію та Аріну, яких він обожнював”.
Коли почалася велика війна, Юрій Боженко приєднався до війська. Спершу служив у роті охорони Полтавського районного ТЦК та СП. А згодом очолив взвод розвідки у новоствореному окремому штурмовому загоні “Одін”. Воював на Чернігівщині, Сумщині, Донеччині, Луганщині.
“Вже потім побратими згадували, що син дуже багато уваги приділяв моральній підтримці особового складу. Кожного слухав, допомагав, заохочував до занять спортом. За це його всі поважали та любили, — додає мати воїна Людмила Боженко. — Юрій ніколи не показував, що йому важко, хоча не раз був за крок до смерті. Щодня знаходив можливість подзвонити чи записати коротке відео, запевнити, що все у нього добре. Але синочок мало що розповідав про війну, оберігав моє серце. Може, тому воно й не відчуло біди.
18 квітня 2023 року він із побратимами мав йти на штурм ворожих позицій біля села Діброва на Луганщині. Бійці розуміли, що завдання складне. І що, можливо, не всі звідти повернуться живими. Син їх запевнив, що буде поруч. Тож разом із ними пішов у бій. Вони змогли вибити росіян з тієї позиції та закріпитися. Але почав працювати ворожий снайпер. Двоє наших полягло. Під час розміновування входу в окоп смертельні поранення отримав і Юра. До нього побігли бойовий медик та сержант. Проте так і не добігли і не допомогли синочку, бо загинули від мінометного обстрілу... Лише за декілька тижнів тіла всіх, зокрема і Юри, вдалось забрати з поля бою. За що ми безмежно вдячні побратимам сина. Знаю, що для цього вони навіть використовували роботизовану систему”.
В останню дорогу старшого сержанта Юрія Боженка провели в рідній Полтаві. “Минулого року я поховала й другого сина Івана. Чоловіка вже давно нема на цьому світі, — зауважує пані Людмила. — Ці страшні рани болітимуть все життя. Але мушу жити. Єдине, що нині тримає на світі, — це мої внучки”.
