35-річний Петро Лавров родом із Прикарпаття. Коли почалася велика війна, він без вагань став на захист країни. В одному з боїв захисник зазнав важкого поранення і вже, як кажуть, був однією ногою на тому світі. Але доля виявилася до нього поблажливою...
“Я звичайний хлопець, — розповідає Петро Лавров. — Народився та виріс у селі Глушків на Городенківщині. Там нині живе моя бабуся Галя, а мама за кордоном на заробітках”. Петро після закінчення школи вступив до професійного училища, здобув фах тракториста. Згодом ще вивчився на електрогазозварника й поїхав до столиці.
“Працював у Київводоканалі, робота була гарна. На вихідні я дуже любив прогулюватися київськими вуличками, парками, словом — був щасливий”, — каже захисник. Коли розпочалася Революція Гідності, Петро ледь не щодня ходив на Майдан. З 2014 року прикарпатець активно волонтерив, возив допомогу воїнам на Донеччину та Луганщину. А у перші години повномасштабного вторгнення добровільно пішов захищати місто, що стало йому рідним. Петро був водієм штурмової групи, брав участь у боях за Бучу та Ірпінь. Далі воїна перевели в 5-ту окрему штурмову Київську бригаду. В її складі Петро Лавров захищав Донеччину, воював біля Бахмута, у Зайцевому, Торецьку. “Я був водієм. Але не думайте, що лише бублика крутив, — робив усе, що треба”, — пояснює боєць.
На сході чоловік познайомився з дівчиною, яка стала його долею. “Поїхав якось до Торецька купити хлопцям солодку воду, печиво, цукерки. І побачив її. Надя працювала у магазині. Ну й усе, побачив і “пропав”. Красивезна вона така була, що аж, аж...” — з усмішкою згадує Петро першу зустріч. Молоді люди закохалися. “Я був на “нулі”, тому, коли міг, тоді й писав, а Надя чекала”, — розповідає прикарпатець. З часом закохані зрозуміли, що не можуть жити одне без одного.
12 січня 2023 року у селищі Нью-Йорк на Донеччині, під час чергового бою, 5-та штурмова бригада вибила “вагнерівців” із позицій та зайняла оборону. Але ворог не відступав. “Нас танчики довго та сильно кошмарили, далі “насипали” міномети й “поливали” вертушки (вертольоти)”, — згадує Петро. Осколки одного зі снарядів перебили йому ногу, розтрощили кістки. Побратими затягнули Петра в бліндаж. Чоловік стікав кров’ю, знепритомнів.
Бойовий медик робив усе, аби реанімувати воїна, але, як йому здавалося, марно. У Петра не було жодних ознак життя. Бійця запакували у сумнозвісний чорний пакет для “двохсотих”, а на чолі написали порядковий номер загиблого. І раптом... він закричав. Усі вмить заметушилися, почали бійця знову рятувати. Відправили пораненого до Дружківки, де йому зробили операцію на нозі. У Петра було наскрізне поранення лівої ноги вище коліна, вибитий шматок кістки, пошкоджена артерія, нижче коліна ногу розтрощило на дві частини. Згодом воїна перевезли в Дніпро. За коханим поїхала і Надія. Саме любов до неї, вважає Петро, вберегла його на цьому світі.
Подальше лікування відбувалося в Івано-Франківську. Надія туди теж поїхала. Винайняла квартиру й щодня з ранку до пізньої ночі була з коханим у лікарні. Воїн пережив дев’ять операцій. Більш як 11 місяців захисник був з апаратом Єлізарова на нозі, а тепер на неї поставили гіпс.
Одного разу Петро побачив у лікарні священника та попросив повінчати їх з Надією. 19 вересня 2023-го у подружжя народилася донечка Богдана. Майбутній батько, попри важке поранення і ще не дуже добрий стан здоров’я, був на пологах. Не тямлячись від щастя, Петро першим взяв на руки доньку. “Я не знаю, з чим порівняти це відчуття, — каже воїн. — Здається, що навіть коли я зрозумів, що вижив, не було такої радості. Це щось надземне”.
Нині Петро проходить реабілітацію в обласній клінічній лікарні та насолоджується кожною секундою, проведеною з найріднішими. Поруч з ним дружина Надія, кохання до якої допомогло йому вижити. І донечка Богданка — найбільша радість татуся. Петро впевнений, що заради найрідніших варто було зазирнути у вічі смерті та жити далі. Після реабілітації воїн планує повернутися на фронт. Каже, що очищатиме Україну від московських зайд аж до нашої перемоги.
