Він один із найяскравіших поетів-шістдесятників. Поруч із Василем Стусом, Іваном Драчем, Василем Симоненком... Ще за життя Миколі Вінграновському вдалося досягнути як офіційного визнання (можна згадати Шевченківську премію), так і популярності серед читачів. На відміну від деяких інших авторів, його збірки не припадали пилом у книгарнях.
Хтось із відомих людей сказав: поети народжуються у провінції, а помирають у столиці. Ця фраза добре пасує до біографії Миколи Вінграновського. Його мала батьківщина — містечко Первомайськ на Миколаївщині. Тут 7 листопада 1936 року на світ з’явився той, кому судилося написати свою главу в історії української літератури ХХ століття.
У двадцять один рік його вірші вперше надрукували в “товстому” журналі (оце було радості!), а в двадцять шість — вийшла дебютна збірка. Потім Микола Вінграновський кожні декілька років тішив читачів новинками, видавши на-гора загалом десять поетичних книжок. Їхні назви доволі промовисті: “Губами теплими і оком золотим”, “З обійнятих тобою днів” або, візьмімо, “Любове, ні! не прощавай!”
“Багато його текстів я пам’ятаю донині, — каже поет Павло Мовчан, який понад сорок років приятелював із Вінграновським. — Вони мають неймовірну енергетику, що передається читачам чи слухачам. До речі, Микола любив, коли ми десь сиділи за кавою, декламувати свої нові вірші. У такий спосіб відшліфовував їх перед публікацією. Я також не раз ділився з ним тим, що написав...”
Автор “Ста поезій” часто брав участь у творчих зустрічах, організованих Спілкою письменників. Причому не тільки в Києві чи великих містах, а й у Богом забутих селах. “Так ми об’їздили дуже багато районів моєї рідної Херсонщини, — ділиться поет Анатолій Кичинський. — Були і на Чорному, і на Азовському морях. Пригадую, на острові Бірючому нам видали сітку, якою вдалося наловити відро креветок. Частину з них потім зварили на багатті та з’їли під пиво”. (Сміється).
За словами друзів, Микола Вінграновський був дуже цікавим оповідачем. Чи коли йшлося про “високі матерії”, чи коли ділився якимись ідеями, чи коли просто розповідав бувальщини. Що й не дивно, адже мав за плечима досвід роботи актором і режисером. Його наставником у кіновиші був легендарний Олександр Довженко. У фільмі за сценарієм українського класика — “Повість полум’яних літ” — поет згодом навіть зіграв головну роль. Ця картина, до речі, отримала нагороду в Каннах (Франція).
“Після тієї стрічки Вінграновський став дуже популярним, — ділиться Павло Мовчан. — Потім і сам зняв не один фільм, але... На кіностудії Довженка (я у ті часи теж там працював) було багато заздрісників та й художня рада постійно прискіпувалась до його матеріалу, радячи, що треба залишити, а що перезняти. Відтак Микола поїхав до Одеси, але й там велося не легше... Одне слово, якщо в літературі він цілком реалізувався — і в поезії, і в прозі, то у кінематографі не поталанило”.
Звісно, про вічний “біг із перешкодами” добре знали його найближчі друзі та дружина. Точніше — дружини, адже Микола Степанович двічі створював сім’ю. Першою обраницею була стюардеса, другою — медикиня. Обручку для останньої Вінграновський привіз аж із Сибіру! “Ми тоді літали на БАМ, — каже поет Леонід Горлач. — Микола збирався офіційно оформити стосунки і якраз шукав, де купити золоту каблучку. Вдалося знайти її в одному з магазинів у Тинді... Знаєте, Олександра була не просто дружиною, а справжнім другом та розуміла чоловіка з пів слова”.
Вона створила в оселі письменника сприятливу атмосферу. Зайвий раз старалась не турбувати його різними побутовими питаннями. Тим паче, що голова сім’ї мав одну фізичну ваду. В нього не було пальця, до того ж — на правій руці. Чому? Існують різні версії. Проте навіть на таку, здавалося б, драматичну тему наш герой примудрявся жартувати. “Якось на одній імпровізованій зустрічі з колгоспниками Вінграновський розповідав про зйомки сцени атаки на конях і при цьому жваво жестикулював, — мовить свідок тієї ситуації Анатолій Кичинський.— І хтось раптом питає його: “А де ваш палець?” Микола Степанович, не моргнувши оком, відповів: “Кобила відкусила!” (Сміється).
Кажуть, у товаристві поета ніколи не було нудно. Ні під час мандрівок, ні у кулуарах письменницьких з’їздів (це окрема історія), ні на кухні його квартири, що на вулиці Гончара. Єдине — Микола Вінграновський багато курив, ігноруючи попередження лікарів, та мав деякі інші шкідливі звички, часто притаманні творчим (і не тільки) людям. Тож помер 26 травня 2004-го, як зазначалось у некролозі, внаслідок важкої хвороби. Хронометр його земного життя зупинився на шістдесят сьомому році. Останній спочинок уславлений поет, який дуже любив кіно, знайшов, звісно, на Байковому кладовищі в Києві.
