Він родом із села Самакова, що на Буковині. Виріс у багатодітній сім’ї, захоплювався футболом і технікою — вмів ремонтувати машини, допомагав батькам у фермерському господарстві. Двоє його братів під час строкової служби стали на захист України — Михайла велика війна застала в Києві, тож спершу боронив столицю, тоді підписав контракт, а Веніамін, служачи у ППО, закривав небо над Дніпром.
У червні 2024 року до ТЦК пішов і Григорій. Служив у Чернівецькому прикордонному загоні, проте просився на передову. “Тож восени Гришка перевели до Краматорського прикордонного загону “Форпост”, від побратимів дістав позивний “Бейбі”, — розповідає Володимир Малиш, брат воїна. — З грудня вони тримали позиції під Вовчанськом. Щодня я писав: “Братику, чекаємо на тебе”. А він дзвонив під час коротких ротацій. Розказував про сильні обстріли, про небо, всіяне ворожими дронами, через що не раз на шляху до позиції чи назад годинами доводилось сидіти в полі нерухомо, вдаючи “двохсотого”.
У січні минулого року на позицію, де перебував Григорій, вороги спершу скинули фосфорну бомбу, а тоді пішли на штурм. “Бейбі” завалило у бліндажі так, що не міг вибратись. Коли прийшла підмога й відбили атаку, одразу взялися відкопувати бійця. Старший солдат Малиш був контужений, пройшов лікування в госпіталі й повернувся у стрій.
“Ми чекали брата у березні у відпустку. Хотіли зробити сюрприз мамі — всією родиною привітати з 60-річчям. Тоді Григорію ще й мали вручити орден, яким його удостоєно 13 лютого”, — провадить далі Володимир. Та 26 березня командир повідомив рідних, що під час виходу з позиції поблизу населеного пункту Тихе, що на Харківщині, Григорій зазнав поранення в ногу, але через щільний обстріл евакуаційна група не може до нього дістатись. Наступного ранку близько 10-ї години “Бейбі”, рятуючи пораненого побратима, потрапив на розтяжку... Його тіло вдалось вивезти з поля бою лише через десять днів. “У 1945 році комуністи заслали до Сибіру нашого прадіда й прабабцю (там вони й померли), а через 80 років від рук москалів загинув наш Гришко”, — зітхає брат воїна.
11 квітня 2025-го Григорія Малиша провели в останню путь.
Згодом рідним вручили медаль “За мужність в охороні державного кордону України”, яку він не встиг отримати. А недавно президент підписав наказ про нагородження 30-літнього воїна орденом “За мужність” III ступеня, також посмертно його підвищили у званні — до молодшого сержанта. “Він був щирий і чуйний, а ще — надійний і мужній воїн. Попри поранення, намагався врятувати побратима. До останку стояв на захисті України”, — зауважує командир бійця Роман Малиш.
