Те, що за останні пів року пережила Галина Григус, слугувало б цілим сценарієм для фільму. На жаль, із трагічним фіналом. Її син Іван був одним із тих, хто не ховався від повістки і без вагань пішов боронити країну. У січні цього року з ворожих пабліків мати дізналась, що бійця взяли у полон російські морські піхотинці на Донеччині. Попри страх та невідомість, вона була щасливою, що її син живий і рано чи пізно повернеться додому. Та якими були розпач і біль пані Галини, коли слідчі повідомили їхній родині, що окупанти повернули тіла наших воїнів і одне з них може належати її Івану
…“Моя мама — росіянка, мешкала в Курській області за вісім кілометрів від українського кордону. Дитиною я часто гостювала у діда та баби. Знаєте, наче ж нормальні люди були, — розповідає Галина Григус. — Я й мову російську дуже добре знала, а тепер і чути її не хочу. Мені то все огидне”.
Іван, каже вона, був молодший за брата Сашка на п’ять років. “З малих літ виховувала у своїх дітей повагу до інших, щоб були добрими до людей. Іван з усіма товаришував, був душею компанії, захоплювався спортом. Так сталось, що вчительської зарплати бракувало, тому в 2002 році я вирушила на заробітки до Італії, — розказує. — Чоловік мало приділяв уваги родині й ми розлучились. Синів доглядали дідусь та бабуся. Ви б знали, як я безмежно сумувала за родиною, Україною. Кожну зароблену копійку відсилала дітям, бо вони були сенсом мого життя. Після школи Іван вступив до політехнічного інституту в Тернополі. Але не працював потім за спеціальністю. Їздив за кордон на роботу, в тому числі до Італії. Але йому було важко через незнання мови, тому повернувся у Тернопіль. Влаштувався у фірму з доставки замовлень продуктів харчування. Та незадовго до великої війни звільнився звідти”.
У жовтні 2023-го Івана Григуса мобілізували до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Далі було навчання у Житомирі, де він отримав спеціальність кулеметника.
“Ми постійно підтримували зв’язок, син ділився зі мною тим, що можна було розповідати, надсилав відео, де видно, як опановував ту чи іншу техніку. Звісно, я переживала. Але Ваня наголошував, що його завдання — боронити країну, і що все буде добре. А я молилась. Бо що ще лишалось?! Така наша жіноча доля — переживати, чекати та вірити, — додає пані Галина. — Через місяць навчань Іван з побратимами вирушили у Курахове на Донеччині, де він виконував бойові завдання. А це й виїзди на нуль, і евакуація поранених та загиблих. Йому дуже боліло, коли не вдавалось забрати “двохсотих” з поля бою”.
23 січня 2024 року Галина Григус востаннє чула голос сина. Той розповів, що був на полігоні та відпочиватиме. “Я ще поцікавилась, чи знов вирушить на полігон. Він відповів, що так. Але насправді його відправили на бойове завдання. Син просто не хотів мені цього казати. Вже наступного дня він разом зі своїм 32-річним побратимом Олександром Васильчуком на зв’язок не виходили, — розповідає мати. — Офіційно від військкомату 27 січня отримала сповіщення, що мій Іван зник безвісти. Далі ми самотужки стали шукати його, публікували фото, інформацію, звертались до Товариства Червоного Хреста та інших організацій з надією на диво. Паралельно я підтримувала спілкування із дружиною Олександра Васильчука, адже спільне горе об’єднало нас”.
За словами співрозмовниці, на початку лютого один з російських каналів виклав пост про те, що бійці 155-ї бригади морської піхоти Тихоокеанського флоту взяли в полон двох українських бійців. “Спочатку опублікували відео із Сашком. Він уже був побитий, на бронежилеті виднілась кров. А наступного дня з’явилось відео і з моїм сином, де він сидить у бліндажі, в обмундируванні, руки зв’язані під коліном. Але слідів побоїв не було. Під примусом ламаною російською мовою син розповів, звідки він та де служив, — провадить далі Галина Григус. — Подумала собі: добре, що живий. І вирішила боротись за повернення сина додому. Мене попередили, щоби не писала адміністраторам ворожих каналів, аби не нашкодити, тому лише моніторила російські пабліки. І за декілька днів побачила нове відео тривалістю п’ять секунд — Іван з Олександром уже в лісовій місцевості, без обмундирування. Мабуть, все забрали окупанти як трофеї. Син курив цигарку...”
Пані Галина чомусь впевнена, що того дня, як окупанти відзняли те відео, вони й убили українських бранців — її Івана та Олександра Васильчука. Звістку про те, що сталось непоправне, жінка отримала 26 лютого. Зателефонували слідчі й повідомили, що росіяни повернули тіла наших солдатів. І один схожий на Івана. Запросили у Черкаси на впізнання. Це був він... Зобачивши вервечку, яку йому подарувала дружина брата Оксана, коли йшов на війну, розплакалась.
“Старший син Олександр побачив у морзі, що в Івана прострелена потилиця. Куля вийшла через правий бік чола над бровою, — додає Галина Григус. — Лікар-експерт у висновку лише написав, що мій син загинув у 2024 році. Ні дати, ні місяця загибелі ми не знаємо. Тому на могилі та у свідоцтві — лише рік смерті”, — каже мати воїна.
Експерти вмовляли пані Галину хоронити сина в закритій домовині. Але вона наполягла, щоб була відкрита. Аби те, що скоїли окупанти, бачив увесь світ. Жінка навіть опублікувала похоронні світлини у соцмережі.
Поховавши сина, Галина Григус не може сидіти склавши руки і просто оплакувати його. Каже, що повинна довести справу до кінця — покарати причетних. Тому й веде власне розслідування.
“В одного з тих, хто брав мого сина в полон, був позивний “Льоха”. Слава Богу, його вже нема в живих. Він заплатив за все, — каже мати воїна. — А в другого — позивний “Шарик”. Поки мій старший син їхав у морг на впізнання, він з Іванового телефона відписав на мої есемески російською: “Все добре, легке поранення. Я був у шпиталі”. А коли я поцікавилась, у якому саме шпиталі, бо хочу приїхати та провідати, перестав відповідати. Зізнаюсь, що навіть після похорону сина, зціпивши зуби від болю, я продовжувала йому писати: “Чому мовчиш?” Знаю, що він досі користується сім-карткою мого сина. А нещодавно знайшла відео, як цей “Шарик” приїхав додому зі “спецоперації”. В аеропорту цього нелюда зустрічали жінка з дитиною. Після того чомусь він позакривав усі свої соцмережі. Слідчі розслідують убивство мого сина та його побратима за статтею “порушення правил ведення війни”. Справу вже передали до міжнародного суду зі всіма задокументованими фактами. Також разом із правоохоронцями ми записали на диск дані, які я зібрала про 155-ту бригаду РФ, скриншоти переписок. Там дуже багато цінної інформації”.
