Уже минуло три з половиною роки відтоді, як Вікторія дізналася, що її чоловік загинув. Але вона досі не може змиритися з болючою втратою. Сталося це навесні 2022-го у Бузковому парку в Херсоні.
“Досі не можу почепити чорну стрічку на портрет коханого. Бо для мене він живий, — каже Вікторія Непомняща. — Чоловік змалку займався спортом, підіймав штангу. Вищу освіту здобув у Херсонському індустріальному інституті, далі проходив службу в армії. Кілька років пропрацював учителем фізкультури та праці в одній зі шкіл міста”.
За словами співрозмовниці, з Олександром вони були знайомі з дитинства, адже обоє з Чорнобаївки. “Одного разу спільні друзі покликали нас свідками на весілля. Тоді й почалася наша історія кохання, яка тривала 25 років, — провадить далі дружина бійця. — Коли народилася донечка Ірина, чоловік кожну вільну хвилину проводив з нею. Хоч би що сталось, коханий завжди казав: “Сонечко, не переживай, я з тобою. Понад усе люблю вас з Іринкою”. У 2014 році Олександрові вручили повістку. Після навчання його з побратимами відправили на Донеччину. У жовтні він дістав поранення. Лікувався у Дніпрі та Одесі. Контузія не минула безслідно — погіршилося здоров’я, почалися проблеми зі слухом, невдовзі його комісували зі служби. Щоб заробити на життя, ми торгували овочами й фруктами. Потім Сашко влаштувався у логістичну фірму супервайзером. А у вільний час любив фотографувати”.
Вночі 24 лютого 2022 року Олександр вирушив у відрядження до Генічеська. Але не доїхав. Бо там вже гуділи ворожі танки. “Чоловік повернувся додому, в Херсон, і приєднався до 124-ї бригади ТрО. Спочатку їм видали зброю, але потім наказали віддати. Невдовзі коханий повідомив, що чекає наказу на відправлення у Миколаїв. Про бій у Бузковому парку 1 березня я згодом дізналася від знайомих. Всі наші воїни, які полягли там, — герої. Бій тривав десь пів години, сили були нерівні. Адже росіяни мали бронетехніку — танки та БМП, — розповідає Вікторія. — А наші бійці тероборони — лише гвинтівки, коктейлі Молотова, гранати. Тоді загинули щонайменше 24 тероборонівці. Поранених окупанти добивали... Священник ПЦУ та волонтери поховали воїнів на кладовищі, але без трун, лише присипали землею. Один з чоловіків, який вставив сімку з розбитого телефона Сашка у свій мобільник, і повідомив мені, що коханого вбили. Попри обстріли, я виїхала у Херсон і забрала тіло чоловіка, провезла через ворожі блокпости. А 15 березня перепоховала у Чорнобаївці, яка вже була під окупацією. Потім через суд довелось доводити, що Олександр був військовослужбовцем ТрО і поліг як герой. Щойно у 2024 році я отримала офіційне підтвердження про загибель... Але досі пишу йому листи, раджусь з ним, плекаю сад, де ростуть персики, які висадив коханий. Мені так бракує тих найдорожчих у світі слів: “Сонечко, не переживай, я з тобою”.
