Він родом із Рівненщини. Але доля завела Сергія Кузьмича на Прикарпаття. Тут він знайшов свою другу половинку, купив будинок над Дністром, де мріяв щасливо й довго господарювати з родиною. Та всі плани зруйнувала велика війна.
“З дитинства син був дуже допитливий. Рано навчився читати і не розлучався з книжками навіть на фронті, — зауважує батько воїна Михайло Кузьмич. — Любив фізкультуру. Власноруч зробив вдома перекладину і тренувався на ній. Хотів піти у спортивну школу. Та в мене не було часу відвезти його туди. Тепер шкодую, що цього не зробив. Можливо, з Сергія був би добрий спортсмен”.
Закінчивши школу у рідному селі Городець, юнак вступив до училища і вивчився на штукатура-плитковика. За словами батька, вибір професії був не випадковий. Сергій бачив, що такі фахівці дуже затребувані й добре заробляють. Далі була строкова служба: спершу в інженерних військах у Білій Церкві, згодом його перевели на Закарпаття. “Після армії син працював патрульним інспектором у Володимирці, — розповідає далі Михайло Кузьмич. — Та поліціянта з нього не вийшло”.
У 2020 році Сергій підписав трирічний контракт із ЗСУ й потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду. Воював у зоні ООС. Тоді знайшов і свою долю.
“Ми познайомились у соцмережі, — згадує Ольга Кузьмич, дружина воїна. — Сергій мені першим написав, зізнався, що йому сподобалися мої очі й усмішка. Ми листувалися півтора місяця, а потім я зважилася поїхати у Виноградів, де він служив. І вже на першій зустрічі зрозуміла, що це — моя людина. Через пів року ми розписалися”.
Молоде подружжя придбало будинок у прикарпатському селі Буківна, що славиться чудовими наддністрянськими краєвидами. “Щоб якнайкраще господарювати на землі, Сергій вступив в Івано-Франківський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування і заочно навчався на агронома, — каже пані Ольга. — Він часто розповідав, що з дитинства любить працювати на городі, а особливо — доглядати полуниці, що хотів би посадити великий сад. Тому я неабияк зраділа, що матиму вдома власного агронома”.
...Під час повномасштабного вторгнення Сергій Кузьмич воював на Київщині, Харківщині, Херсонщині, Запоріжжі. Був навідником самохідної артилерійської установки. За бойові заслуги отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня. Побратими поважали його і цінували, бо знали, що “Кузя” (позивний воїна) ніколи не підведе, підтримає добрим словом чи жартом.
3 листопада 2023-го життя воїна трагічно обірвалося у селі Зарічне, що на Запоріжжі. Під час шикування окупанти завдали удару ракетами “Іскандер-М” по 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Крім Сергія Кузьмича, тоді загинув ще 21 воїн. Найперше біду відчуло серце дружини, яке того дня розболілося, як ніколи. А ще на її пальці раптово потемніла весільна обручка. Оля відганяла від себе погані думки. Та коли наступного дня коханий не вийшов на зв’язок, дуже занепокоїлася. А через кілька годин дізналася найчорнішу в її житті звістку.
Останній спочинок Сергій Кузьмич знайшов на Прикарпатті. Раніше, у короткі хвилини суму, він казав дружині, аби його, якби з ним щось на війні сталося, поховали саме в Буківні, над Дністром. У тій місцині, де він хоч і недовго, але був щасливий.
Посмертно воїна нагородили орденом “За мужність” ІІ ступеня. “Волів би приїжджати до внуків, а не до сина на цвинтар. Але...” — каже насамкінець згорьований батько.
