Він наче поспішав жити. Мати називала його “смайликом”, бо мав неймовірну усмішку й добрий характер.
Народився Роман Осташ у прикарпатському селі Воскресинці. У сім’ї було ще двоє братів. “Мої хлопчики один за одного горою стояли, навіть за іграшки не сперечалися. Золоті діти”, — розповідає Анна Осташ, мати воїна.
З дитинства Роман грав у футбол, і не лише ганяв м’яча на сільському стадіоні, а й цікавився футбольною історією та символікою. Мати згадує, що син із пластиліну виліпив кілька команд. І так детально й ретельно відтворив одяг, написи, номери, що ці фігурки можна було в мультфільмах знімати. Від бабці Ольги троє малих Осташів дізнавалися про Другу світову війну, про голод та холод, про те, як горіли людські оселі, як гинули діти, а матері божеволіли від страху і горя. “Хто б міг подумати, що на нашу долю й долю наших дітей випаде ще одна війна, страшніша за ту, про яку свекруха розповідала”, — тихо мовить пані Осташ.
...У школі Роман любив точні науки — алгебру, геометрію, інформатику. Зрештою став студентом Новороздільського політехнічного фахового коледжу, вчився на програміста. А закінчивши його, працював комп’ютерником в одній з великих сільськогосподарських фірм, був депутатом сільської ради. У 2013 — 2014 роках юнак відбув строкову службу, проявив себе як фаховий програміст, мав звання молодшого сержанта. Опісля заробляв на життя у Польщі.
“Знав Романа ще з дитинства, він став мені як брат, — каже Назарій Лущ, друг і кум воїна. — Був щирий і чесний, мав у собі якесь наче світло. Умів вислухати і дати слушну пораду”. Згодом Роман став хрещеним батьком його старшої доньки Софії. Вона, зі слів співрозмовника, донині зберігає всі його подарунки.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, прикарпатець відразу пішов у військкомат. Після короткого навчання долучився до лав 65-ї окремої механізованої бригади, дістав позивний “Хав’єр”. Воював на Харківському й Луганському напрямках. Спершу служив стрільцем-санітаром, а згодом став керівником відділення. Отримав почесний нагрудний знак “Золотий хрест” від тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного. Побратими потім розповідали рідним, що із “Хав’єром” нерідко радилися й офіцери, він і на війні залишався цілеспрямованим, виваженим, вольовим. Наче передчуваючи біду, солдат якось сказав матері, що й орден отримає, але, мабуть, посмертно. Так воно і сталося... “Дуже мені було тривожно, та я молилася і підбадьорювала Ромчика”, — зауважує згорьована ненька.
На фронті Роман Осташ вів своєрідний військовий щоденник у соцмережі, знімав різні історії. Показував звичні будні бійців: як готує шаурму, п’є каву, як біля нього сплять котики — пухнасті “солдати”, які мужні та добрі його побратими. “Війна обов’язково закінчиться нашою перемогою”, — повсякчас підбадьорював воїн 25-тисячну аудиторію своїх підписників.
Життя хороброго бійця обірвалося 20 жовтня 2023 року біля села Невське, що на Луганщині. Коли Ромаш Осташ повертався з позиції, почався артобстріл, він дістав смертельне поранення в шию. В останню путь захисника провели в рідному селі. Посмертно його нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Рідні зареєстрували петицію з проханням надати воїну звання Героя України.
