У мирному житті він був учителем фізкультури, тренером з легкої атлетики й волейболу, добрим другом і порадником дітям. А коли почалася велика війна, без вагань змінив спортивний зал на зброю.
Народився Володимир Бортник у селищі Колки, що на Волині. Був наймолодшим з-поміж трьох дітей. Батько змалечку привчив сина до спорту. Хлопчина грав у хокей, волейбол, бігав, піднімав гирі, часто їздив на районні й обласні змагання. Після закінчення школи вивчився на шофера, пройшов строкову службу й дістав звання молодшого сержанта. Згодом заочно вступив на фізкультурний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки. А після закінчення вишу викладав фізкультуру в Колківському освітньому закладі. “Брат дуже любив свою роботу. Був для вихованців другом і наставником, — розповідає сестра воїна Людмила Островська. — До речі, одна з його вихованок, Тетяна Оксенюк, стала чемпіонкою України з бігу”.
Зі своєю майбутньою дружиною Володимир познайомився у рідному селищі.
15 липня 2007 року в пари народилася донька Ангеліна, яка стала чоловікові “подарунком” на день народження (14 липня). “Володя був дуже романтичний, галантний, веселий, — зауважує Наталія. — Знаючи, що я люблю квіти, часто їх дарував мені. І навіть сидячи в окопі, знаходив якусь квіточку, фотографував і надсилав світлину. Мовляв, це для тебе”.
Свою доньку Володимир любив понад усе. “Я ходила за ним всюди як хвостик, — каже Ангеліна. — Разом з татом ми їздили і на змагання з волейболу й легкої атлетики”. Тож не дивно, що дівчина пішла слідами батька і нині навчається в Луцьку на вчительку фізкультури.
За словами дружини, попри зайнятість на роботі, чоловік завжди допомагав їй у господарстві, порався і в теплиці, і на городі. Біля хати посадив виноград, власноруч зробив гойдалку. А ще — облаштував мангал, адже вмів і любив готувати. “Володя з побратимами купили собі електричну духовку і примудрялися пекти у ній навіть на фронті. Якось чоловік зателефонував мені, щоб дізнатися... рецепт бісквіта, — згадує Наталія Бортник. — Я сказала, що бажано збивати тісто міксером, якого там, на передовій, звісно, не було. То що ви думаєте?! Володя зробив приспособу із шуруповерта, таки збили те тісто й спекли торт. Ще й зверху написали — ЗСУ”.
...У перші дні повномасштабного вторгнення в Колківському ліцеї діяв волонтерський центр, а поряд в училищі збиралася місцева тероборона, до якої приєднався Володимир Бортник. Разом з односельцями він робив “коктейлі Молотова”, охороняв міст неподалік Маневицької траси. 28 лютого 2022 року вчителя мобілізували. Володимир потрапив у військову частину А7028, яка стала підрозділом 100-ї окремої механізованої бригади. Спершу молодший сержант із позивним “Фізрук” був стрільцем, а далі — командиром відділення. Служив на Київщині, згодом — на Донеччині (Краматорськ, Лиман). Рідним про війну мало що розповідав, але чи не кожну розмову закінчував словами: “Все буде Україна”.
23 квітня 2024 року Володимир повідомив дружині, що заступає на позицію. А вже наступного дня воїна не стало. За словами побратимів, він загинув унаслідок мінометного обстрілу біля селища Очеретине Покровського району. Перед тим цілу ніч виносив з поля бою поранених. Майже сім місяців молодший сержант вважався зниклим безвісти, бо територію, де він поліг, захопив ворог. Лиш згодом його тіло ідентифікували за допомогою експертизи ДНК.
Попрощалися з Володимиром Бортником 23 грудня у рідному селищі. На похороні зі стін школи для “Фізрука” пролунав останній дзвінок. На знак пошани його учні й вихованці встелили дорогу, якою везли воїна-педагога, ялиновими гілками. Рідні зареєстрували петицію з проханням надати 43-літньому бійцю звання “Герой України”, яка вже набрала понад 25 тисяч голосів і перебуває на розгляді у президента.
