Владислав Єщенко родом із Горлівки, що на Донеччині. Коли росіяни окупували рідне місто, вирішив, що не отримуватиме атестат із двоголовим орлом. Тож разом із батьком переїхав до Слов’янська, де й закінчив школу. Потім вивчився на маляра-штукатура й монтажника гіпсокартонних конструкцій, вступив до Української інженерно-педагогічної академії та паралельно почав працювати в організації з гуманітарного розмінування.
Як почалася велика війна, Владислав приєднався до 109-ї окремої бригади тероборони, став сапером і отримав позивний “Самурай”. “Кожен виявлений та ліквідований боєприпас — це чиєсь врятоване життя, — пояснює солдат. — У нашому взводі було десятеро бійців, лише троє, зокрема і я, мали досвід у бойовій саперній справі. На завдання — розміновування й заміновування територій, пошук ворожих розтяжок і мінних пасток — виходили майже щодня. Я завжди йшов першим, таким був мій принцип”.
Дев’ятого серпня 2022-го сапери отримали чергове завдання: розмінувати поле в селі Богданівка (розташоване між Бахмутом і Часовим Яром). “Наш взвод щойно повернувся з попереднього бойового виїзду, не спали 24 години, — згадує “Самурай”. — Я попросив командира, аби на завдання пішли лише досвідчені, іншим треба було відпочити”. Тож троє саперів прибули на поле, всіяне протипіхотними мінами. Обстежили територію, виявили уламки ракети, з якої вилетіли десятки ПФМ-1, з детектором шукали кожен боєприпас.
“До того я ніколи не рахував, а тоді чомусь полічив — було 84 міни. А це — 84 врятовані життя, — каже Владислав. — Ми зробили кумулятивний отвір у землі для ліквідації боєприпасів, я встиг покласти туди всі “пеефемки”. На одній з них було маркування “С” (самоліквідація). І раптом ця міна вибухнула, а за нею — й інші. У цей момент я лежав від місця вибуху на відстані витягнутої руки... Одразу перед очима потемніло, у вухах — зашуміло”.
Воїн зазнав численних поранень голови, шиї та рук, обличчя було роздроблене. Побратими відвели “Самурая” на безпечну відстань, і він знепритомнів. Сапера евакуювали в Бахмут, де стабілізували й перевезли в лікарню імені Мечникова (Дніпро). Через небезпеку розвитку гангрени йому видалили очі. Тоді бійця, якому давали лише 20%, що виживе, гелікоптером доправили до Центрального військового госпіталю у Києві. Там провели ще декілька операцій, зокрема, видалили понад 30 осколків з його тіла, зшивали обличчя, встановили титанову пластину в черепі й ще декілька — у щелепі, провели пластику носа. Десять днів він був у комі. 19 серпня прийшов до тями. “Нічого не бачив і не чув, розмовляти не міг через інтубаційну трубку в горлі, — пригадує. — Але чітко пам’ятав усе, що сталось під час завдання. Тож спершу обмацав себе — руки й ноги на місці. Тоді спробував поворушити очима... Сподівався, що це лише опіки і я бачитиму”. “Про втрату очей Владові сказав батько”, — зауважує Валерія, кохана воїна.
“21 серпня — у її день народження — мені якось вдалось, попри інтубаційну трубку, промовити на видихах вітання. То були мої перші слова після поранення”, — ділиться воїн. Потроху він почав пересуватись у кріслі колісному, тож якось під час прогулянки запропонував Валерії побратись. І вона погодилася.
Надалі Владислав заново вчився ходити, адже м’язи були атрофовані. Також йому провели операцію на вухах, але врятувати вдалось лише 25% слуху на лівому вусі. Встановили офтальмологічні імпланти, щоб згодом поставити протези. Загалом “Самурай” переніс більше як десять оперативних втручань. Дізнавшись про поранення, мати спробувала відновити з ним спілкування. “Вона залишилась у Горлівці, тож, певно, стала жертвою російської пропаганди. Через це свого часу наші стосунки розірвались, — пояснює. — Ми спробували оминати політичні питання, але не вдалось. Тож відтоді лише вітаємо одне одного зі святами”.
Якось до воїна прийшов реабілітолог із наміром навчити його користуватись білою тростиною. “Шкодую, що тоді грубо відреагував, бо вірив, що знайду можливість знову бачити. Лише в квітні 2023 року почав учитись орієнтуватись у просторі з її допомогою, щоб бути самостійним у побуті, по-новому освоїв мобільний”, — каже “Самурай”. 21 серпня Владислав і Валерія одружились. Він був у військовій формі, кохана — в білому платті, поряд — рідні та друзі.
“Слуховими апаратами спершу мене забезпечували волонтери, тепер випробовую новішу модель, за яку маю заплатити 180 тисяч гривень”, — зауважує боєць. На початку 2023 року Владислав разом із другом Артемом Пахомовим (який тепер стоїть на захисті України) заснували благодійний фонд “Побачимо перемогу”. Пояснює: “Вирішили допомагати воїнам та цивільним, які втратили зір, оскільки на державному рівні ніхто цього не робить. Забезпечуємо їх біоматеріалом (як-от рогівками), білими тростинами, асистивними пристроями (тими, що “розмовляють”), аби покращити якість життя. Також надаємо психологічну та юридичну допомогу”.
27-річний “Самурай” розвінчує міфи про те, що незряча людина — геть обмежена: “Недавно на автодромі виконав за командою інструктора декілька елементів на дрифт-машині. Такий досвід дає змогу відчувати, що ти живий, і запалює на нові досягнення”. У всіх починаннях його підтримує дружина Валерія.
