Він родом із карпатського села Головецько, що на Львівщині. Після школи вивчився у залізничному училищі й два роки трудився за фахом слюсаря рухомого складу в автогальмівному цеху. Потім пройшов строкову службу й вирішив приєднатись до лав Нацполіції. Зокрема, працював помічником оперуповноваженого та в підрозділі особливого призначення.
“У червні 2024 року всією ротою ми перевелись до новоствореного стрілецького спецпідрозділу “КОРД”, у складі якого виконували завдання підвищеної складності в зоні бойових дій”, — розповідає Тарас Левкович, який став кулеметником. Побратими дали йому позивний “Сімба” (персонаж популярного мультфільму. — Авт.).
“Спершу брали участь у боях за Торецьк. Протягом трьох місяців утримували центр міста. Ворог застосовував проти нас все озброєння — авіацію, КАБи, міномети, дрони, — зауважує співрозмовник. — Найгірше, коли налітали FPV-дрони, від яких втекти майже неможливо”.
Якось після ротації воїн познайомився у соцмережі з Вікторією, вона також із Львівщини. “Вже під час переписки зрозумів, що це моя споріднена душа, — ділиться “Сімба”. — У нас були спільні інтереси й мрії: створити сім’ю, жити у власному будиночку, народити діток. А ще — подорожувати й започаткувати власну справу”. Торік 27 жовтня вони вперше зустрілись і відтоді разом.
Згодом його підрозділ утримував позиції на Костянтинівському напрямку. Вже тоді Тарас планував, що після повернення з “нуля” освідчиться коханій. Але... “Одна з наших груп вирушила на штурм, та вогнева сила росіян переважала. Хлопці відступали, по них почала працювати артилерія. Один загинув, побратим “Санта” зазнав поранень ніг, інші — важких контузій, тож не могли його винести”, — провадить Тарас Левкович. Разом з двома бійцями він зголосився піти на порятунок “Санти”. Вирушили на світанку п’ятого серпня, відстань у три кілометри долали, ховаючись від ворожих дронів. Почали витягувати пораненого на пластикових ношах.
“Дійшли до небезпечної ділянки, по якій ворог періодично гатив з артилерії. Тож вирішили трішки відпочити, аби набратись сил й одним ривком її проскочити, — згадує поліцейський. — Тоді стартонули. Я йшов останнім, стежив за небом, аби ззаду не налетіли дрони. Раптом пролунав вибух, мене відкинуло. Спершу навіть не зрозумів, що наступив на міну”. Коли “Сімба” отямився, побратим вже накладав йому турнікети на ліву руку й ноги, кістки яких були розтрощені. А потім побіг за допомогою — до найближчої позиції було пів кілометра. “У цей час у мене була лише одна думка — про Віку”, — зізнається старший сержант. Почав уголос себе підбадьорювати: “Тримайся, борися за життя. Інакше Віка не витримає. Ти сильний, маєш вижити заради неї”.
Нарешті прийшла допомога, обох поранених відтягнули у бліндаж. На щастя, там був бойовий медик — надав першу допомогу і ввів сильне знеболення. Коли “Сімба” прийшов до тями, спершу побачив забинтовану руку. На його питання медик запевнив: “З рукою все буде добре. Але ніг не матимеш. Потерпи, машина вже їде”. Тим часом Вікторії написала його сестра: “Тараса поранено”. Тож вона подзвонила старшому брату коханого, який з першого дня повномасштабного вторгнення воює. “Тарас — важкий... Ще на полі бою, за ним їде машина”, — сказав Михайло.
Через щільний ворожий вогонь медевак довго не міг дістатись до позиції й прибув аж через сім годин після того, як воїн зазнав поранення. Дорогу до Дніпра “Сімба” не витримав би, тож його доправили до Дружківки, там лікарі провели ампутацію ніг вище колін. Увечері бійця транспортували до дніпровської лікарні імені Мечникова. Через значну крововтрату його стан був критичним, відмовили нирки. Лікарі боролись за життя, почали гемодіаліз.
Лише ввечері шостого серпня боєць прийшов до тями. Біля реанімації вже чекали брат Михайло і Вікторія. “Заходьте, Тарас весь час про вас питає”, — сказала лікарка. “Він був у важкому стані. Я запевнила, що дуже його кохаю, завжди буду поряд і ми обов’язково здійснимо всі наші мрії, — згадує 22-річна Вікторія. — Тож коли виходила з реанімації, його настрій покращився”.
Там воїну зробили п’ять операцій. А через два тижні перевезли до Лікарні святого Пантелеймона (Перше ТМО міста Львова), де провели ще сім хірургічних втручань, зокрема, міняли ВАК-системи на ногах, чистили рани, пересадили шкіру на руку. Протягом двох місяців він був прикутий до ліжка, увесь час поряд була Вікторія — годувала, доглядала, підтримувала. Зрештою, з воїном почала працювати фізична терапевтка. Відтак спершу навчився сидіти, а тоді почав пересуватись у кріслі колісному. Під час реабілітації у центрі “Незламні” боєць зайнявся відновленням фізичного стану, в тому числі й руки, м’язи якої були атрофовані. “Тарас — сильний духом, активно працює на заняттях. Чи не щодня бачимо прогрес”, — зазначає Вікторія.
А на річницю знайомства він простягнув їй каблучку й квіти. “На жаль, не можу стати перед тобою на коліно. Чи вийдеш за мене?” — спитав кохану воїн. І вона відповіла “так”.
“Ми ведемо свій канал у соцмережі, в якому розповідаємо про життя після поранення, — каже 28-річний Тарас Левкович. — Показуємо, що після високої ампутації ніг життя змінилось, але не зупинилось. Тож треба жити далі, бути на позитиві й рухатись до реалізації своїх мрій. Через три місяці розпочнеться підготовка до протезування. Опісля планую повернутись на службу в поліцію. Коли стану на протези, поведу кохану під вінець”.
