Нерідко майстриня віддає свої картини і на благодійні аукціони, щоб зібрати гроші для війська.
“Серйозно займатися витинанкою я почала 25 років тому. Перед тим шила, вишивала, малювала, робила ляльки-мотанки. А спонукала мене освоїти новий вид творчості педагогічна робота, — розповідає 65-річна Галина Дудар. — Я працювала вчителькою математики в одній з тернопільських шкіл. І складні математичні поняття завжди старалася пояснити дітям через практичні речі. Скажімо, на прикладі декоративного вирізання показувала учням, що таке симетрія. Опісля ми навіть зробили зі школярами невелику виставку витинанок”. Відтоді майстриня створила сотні робіт різних видів і розмірів: круглі, прямокутні, квадратні, овальні... Є картини на тему міфів давньої України, народних пісень, творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, релігійних та народних свят, серії “Вертеп”, “Храми Тернополя”, триптих “Янголи пам’яті”. Нерідко до пані Галини звертаються волонтери, які проводять благодійні аукціони. Вона радо віддає свої роботи, щоби допомогти захисникам і захисницям.
Працює мисткиня зі звичайним офісним чи кольоровим папером і манікюрними ножницями з прямими лезами. Найменші її вироби мають 6 на 8 сантиметрів, найбільші — 60 на 150. Каже: над деякими витинанками доводиться трудитися і до восьми годин. Візерунки виникають у процесі роботи. А якщо витинанка сюжетна, то зазвичай спершу малює ескіз.
Галина Дудар зазначає, що паперові витинанки з’явилися в Україні у XІX столітті. Ними прикрашали стіни осель, двері, полички, завішували вікна. У кожному регіоні були свої візерунки. Як данину пам’яті і шани своїм родичам-лемкам, майстриня почала вивчати і створювати паперові фіранки-витинанки. “На Лемківщині вважали, що такі фіранки є оберегами, бо наче сито відсіюють усе зло ззовні, а пропускають всередину оселі лише добро”, — каже мисткиня, котра нині навчає витинанкарства дітей у школі народних ремесел.
