Прикарпатець створив в оселі своєї прабабусі народознавчий музей. Юнак ретельно збирає старовинні речі, записує і фіксує народні пісні, традиції, обряди, сам співає і вишиває.
А почалося все із зацікавлення давніми піснями. “В інтернеті я випадково почув спів народного аматорського колективу із Житомирщини “Бовсунівські бабусі”,— розповідає Віталій. — Там жінки поважного віку неймовірно щиро і гарно виконували українські пісні. Подумав: “А чи знайшлися б у моєму селі такі люди?” Юнак порадився зі старшими місцевими жінками й створив у селі аматорський колектив — “Жуківські бабусі”. Став записувати їхній спів та викладати в інтернеті. Відео набрали багато переглядів. Далі хлопець опублікував у виконанні бабусь весільні пісні — ладканки, толоку, на якій вони спільно лущили кукурудзу й співали.
“Від учасниць колективу я перейняв сотні пісень, які чи не щодня співав своїй мамі. Це коштовні перли нашого народу, котрі треба зберегти для нащадків, адже світ так стрімко змінюється”, — по-дорослому розмірковує співрозмовник. Згодом Віталій став цікавитися вишивкою етнорегіону Покуття, до якого входить село Жуків. До слова, Віталій і сам навчився вишивати та має у своєму доробку сорочки, фартухи, рушники. Якось хлопець придбав старовинну вишиванку в колекціонерів із сусідньої Городенківської громади. Сорочка стала першим експонатом збірні. “Я уважно оглянув хату своєї прабабусі, знайшов там кілька старовинних речей, раритети стали мені зносити й односельці, — зауважує. — Усе це треба було десь розмістити, поскладати. От і пригодилася прабабусина хата”. Хата, яка належить матері юнака, стоїть у центрі села, у ній дві кімнати та сіни.
Для аматорського музею Віталій наразі відвів одну з кімнат, в якій стоїть піч (там його родина пече до свят смаколики). В оселі є давні меблі, вишиті килими, подушки, народний одяг, чоловічі та жіночі прикраси, головні убори, предмети хатнього побуту: глиняний посуд, прядка, історичні книги та старі світлини. Усього — понад 300 експонатів. Віталій власноруч зробив манекени, яких назвав Микола та Петрунеля. Саме такі імена мали його прадід та прабабуся по маминій лінії. За словами юнака, дивлячись на манекени, можна дізнатися, як ще в середині ХХ сторіччя одягалися місцеві селяни. У жінок були традиційна вишита сорочка, спереду — запаска, позаду — фота (частина одягу, що схожа на плахту. — Авт.), шовковий пояс-крайка, чорний полотняний вишитий кептар, на шиї — гердани та лускавки (намиста із дрібних намистин). А на голові — червона хустка з геометричними візерунками, зав’язана “вив’язом жуківським”: із двома капами (довгими напіввузликами по боках). На манекені чоловіка є сорочка з вузькою смужкою вишивки, білі полотняні портки (штани), тканий пояс, шкіряний кептар і капелюх.
У музей Віталія Данила часто приходять гості й жителі села, школярі, тут проводять уроки та культурні заходи. Восени юнак йде навчатися в 10 клас Обертинського ліцею. Про майбутній фах ще думає. Каже: можливо, згодом стане музейним працівником або ж медиком, як мама. Але запевняє, що своє захоплення не полишить і надалі працюватиме над збереженням культурної спадщини рідного села і краю.