Ауріка — наймолодша із сестер Ротару. І єдина, хто нині активно виступає на сцені. Долучаючись у такий спосіб до допомоги українським військовим...
— Без них України вже не було б, — каже 67-літня співачка. — Вони — захисники нашої країни, наших земель, наших сімей. Маємо про це пам’ятати і допомагати. Що ми й робимо: з “Командою А” дали понад триста благодійних концертів. І купували для хлопців усе, що треба було: від бронежилетів та шоломів до дронів і автомобілів. Останніх було дуже багато — одного разу навіть передали на фронт “швидку”. Що там уже говорити про ліки... Працюємо далі, підтримуючи наших військових. Сьогодні їм, бідним, важко, тому маємо бути всі разом.
— Ворог дуже агресивно атакує останнім часом Київ і область. У своєму заміському будинку маєте укриття?
— Ні, не маю. У мене тільки цокольний поверх — і все. Знаєте, коли свого часу зводили дім, хто міг подумати про те, що колись знадобиться укриття. Ніхто навіть думок не допускав, що може статися війна. А тепер... тепер я кожну ніч відчуваю ті атаки. Живу в такому місці, де постійно щось летить на столицю й тут наші хлопці збивають. Звісно, я все чую та все бачу... (Зітхає). І так живе нині вся Україна.
— А на свою малу батьківщину — Буковину — часто навідуєтеся?
— Як тільки з’являється вільний час, сідаю у машину та їду додому. Чесно скажу: я дуже й дуже сумую за братами й сестрою, які там живуть. Хочеться посидіти з ними, відвідати могилку батьків, пройтися знайомими стежками. Особливо — у полі, де колись працював тато, а нині господарюють брати. Орють, сіють, збирають урожай... Там усе таке рідне й тепле! Це надихає та покращує настрій.
На жаль, зібратися всією родиною вдається дуже рідко. Проте останнього разу приїздила навіть сестра з Молдови — Зіна. Частіше ж я навідуюсь до неї у Кишинів, адже тепер усі закордонні маршрути пролягають через тамтешній аеропорт. Наприклад, до Ізраїлю, де я мала концерти. До речі, в рідних Чернівцях я давно сольно не виступала. Однак планую провести ювілейний концерт. Я так хвилююсь, що не можу вам передати. (Усміхається).
— Коли ми домовлялись про інтерв’ю, ви казали, що занедужали, тому нашу розмову доводилось декілька разів переносити. А як у випадку концертів? Їх же не перенесеш...
— Якщо афіші уже висять, то як би я не почувалася, все одно виступаю. Бо не можу підвести глядачів! Температура, нежить, щось болить — неважливо. Тим більше, коли виходиш на сцену та співаєш, одразу забуваєш про хвороби. Інша річ, що потім, за кулісами, це все повертається. (Сміється). Коли ж не працюють зв’язки, звертаюсь до фоніатра. Маю дуже гарну лікарку в Києві. Якщо треба, вона робить “заливки”.
— Для мене стало відкриттям, що понад тридцять років тому ви випустили альбом пісень... “усусусів”. Цікаво, чия це була ідея?
— Мого тодішнього музичного керівника Костянтина Пилип’юка. Власне, він запропонував записати стрілецькі пісні, що я із задоволенням зробила. Вони справді дуже мені сподобалися. Точно вже не пригадую, але до того альбому ввійшло приблизно десять речей. Тепер же я думаю над тим, щоб повернути їх у свій репертуар. Треба буде лише оновити аранжування — зробити більш сучасне — й можна буде виконувати їх на концертах. Адже сьогодні ті пісні звучать особливо актуально.
— На календарі — весна. У саду й на городі — повно справ. Що ви вже встигли зробити, а що чекає своєї черги?
— Я ще нічого не встигла, бо маю дуже багато снігу. От як тільки він розтане, братимемося до роботи. Треба буде насамперед усе поприбирати, обрізати дерева, потім обробити від шкідників, причому двічі-тричі. Ну а найулюбленіше моє заняття — квіти. Я їх дуже люблю. Тюльпани, нарциси, крокуси... Коли з’являються первоцвіти, це така втіха.
— Сподіваюсь, вам допомагають по господарству онучки. До речі, ви сувора бабуся?
— Ні-і-і-і. (Сміється). Вони мене люблять і я — їх. Дозволяю онучкам усе. Тому вони летять до мене, як на крилах. Тепер ось чекають весняних канікул, щоб приїхати на тиждень. Зазвичай роблю для них улюблені млинці, смажену картоплю, котлетки... Усе, що дітки люблять, я їм готую. Проте маю одне табу — це чипси. (Усміхається). Вдома ви не знайдете жодної пачки. У нас — тільки здорова їжа.
— А домашніх тварин маєте, Ауріко Михайлівно?
— Так. Песик, який зі мною майже десять років, і кішечка, котру, думаю, хтось залишив, виїжджаючи зі села, й вона до нас прибилася. Що цікаво: якщо кицька ніяк не реагує на те, коли я пішла з дому чи прийшла, то песик — навпаки. Коли я їду зранку до міста, він з нетерпінням мене чекає. І як тільки повертаюсь, це просто шалена радість. Мене ніхто так не зустрічає, як це маленьке чудо породи бішон-фрізе. (Сміється).
