Цей колектив наступного року відзначатиме 55-ліття. За той час учасники хору дали не одну тисячу концертів. Причому як в Україні, так і за кордоном. Їм аплодували глядачі в майже 30 країнах: від Швейцарії та Франції до Канади й США. А нещодавно галичани повернулися з Італії, точніше — з Ватикану, де проходило святкування ювілейного року УГКЦ за участю Папи Римського.
— Урочиста літургія відбувалася у соборі святого Петра, — каже заслужений діяч мистецтв України Дмитро Кацал, який очолює уславлену капелу. — Це був справді величний захід, на якому ми не просто були присутні, а брали безпосередню участь. Безумовно, для нас то величезна честь та враження, що залишаться на довгі роки. Тим більше, що спів “Дударика” (ми, зокрема, виконували “Молитву за Україну”) лунав під склепінням цього собору вперше.
— Проте вам уже доводилося виступати у багатьох інших знаменитих храмах. Здається, навіть у соборі Паризької Богоматері?
— Так, і в Нотр-Дам де Парі у Франції, і в Кельнському соборі в Німеччині, і у Штефансдомі в Австрії... Концерти в таких храмах — це дуже знакові події у нашій біографії. Ми жартуємо, що тепер залишився тільки Тадж-Махал в Індії. (Усміхається). Загалом наша капела побувала у 27 країнах. Однак про деякі наразі лише мріємо. Це, наприклад, азійські держави — Китай, Японія, Південна Корея, Тайвань... Не освоєний також африканський континент. Що вже казати про Антарктиду. (Сміється).
— У чому вбачаєте основну місію під час таких гастролей?
— Ми займаємося культурною дипломатією. У прямому розумінні цього слова. На жаль, за кордоном люди ще можуть володіти мінімальними знаннями про нашу історію, а от про глибину традицій і мистецтва навіть не мають уявлення. Як і про спорідненість України із загальноєвропейською системою цінностей. Тож, коли ми приїздимо з насиченою програмою духовної чи світської музики, публіка дивується й ставить собі питання: як вони могли цього не знати раніше?!
— “Дударик” багато виступає і в рідних стінах. Нерідко — з благодійними концертами. Знаю, що три останні були присвячені допомозі 219-му окремому батальйону 125-ї окремої бригади ЗСУ. Вдалося закрити той збір?
— Так, слава Богу. До того ж — не один, а одразу два. На кошти від першого купили пікап “Мазда”, а на другий — повнопривідний бус. Хлопці довго-довго збирали на нього, коли ж ми долучилися, збір вдалося закрити. Раніше ми допомагали й іншим підрозділам: кому з екскаватором, кому з безпілотником Punisher (його вартість, до слова, два мільйони), кому з тими ж машинами, яких було вже з десяток... Та пожертви-пожертвами, а перші 2,5 року ми весь свій прибуток офірували на різноманітні потреби ЗСУ.
— Мабуть, у лавах захисників сьогодні перебуває чимало ваших колишніх вихованців?
— Так, доста. Це не тільки колишні співаки, а й нинішні, а також батьки. На жаль, маємо як полонених, так і втрати... Принагідно не можу не згадати Василя Сліпака. (Оперний співак, котрий став на захист України ще під час АТО й посмертно був відзначений як “Герой України”. — Авт.). Ми однолітки й провели дитинство разом у капелі... Він же спочатку волонтерив, а коли вирішив вступити у добровольчий корпус, не сказав нікому. Це стало відомо лише після репортажу одного з телеканалів. Коли його не стало, це була для нас велика трагедія.
— Читав, що в юності ви захоплювались п’ятиборством (плавання, стрільба з пістолета і т. д.). Тепер іноді знаходите час для спорту?
— Ви знаєте, мій батько (Микола Кацал — засновник хору “Дударик” і його багатолітній керівник. — Авт.) був кандидатом у майстри спорту з легкої атлетики. Тому в мене це захоплення, напевно, генетичне. (Усміхається). Щоправда, нині все вже в минулому. Якщо вдається, наприклад, поплавати, то дуже рідко. Волію робити це влітку, бо я теплолюбива істота. (Сміється). Взагалі ж для співака — особливо в юному віці — спорт обов’язковий. Це допомагає підтримувати форму.
— Цікаво, в якому режимі відбуваються репетиції вашого колективу?
— У нас є чоловічий склад, який функціонує на професійній основі, й дитячий, тобто хор хлопчиків. Перший має чотири заняття на тиждень і один концерт — менший чи більший, а другий — чотири-п’ять репетицій та півтора концерта. Якщо в радянські часи ми могли займатися чотири години (особливо в неділю), то тепер — 2 — 2,5. Влаштовувати “марафони” немає сенсу, бо це — контрпродуктивно. Треба просто краще все планувати.
— Дмитре Миколайовичу, скажіть, наскільки складно підтримувати дисципліну в колективі?
— Хлопці є хлопці. Тому не без ексцесів, звісно. Але їх не порівняти з нашим поколінням. Тоді тільки дай вільну хвилинку — одразу була бійка чи футбол. (Усміхається). Сьогодні ж діти дуже виховані й інтелектуальні. І це не може не тішити.
