Ось уже три роки вона живе за кордоном, якщо точніше — в Канаді. Проте, навіть перебуваючи за понад сім тисяч кілометрів від рідної домівки, не полишила сцени. Інеса Братущик часто виступає на благодійних концертах, а ще — вчить маленьких українців співати. І за кожної нагоди приїздить на Батьківщину.
— Буквально нещодавно я знову була в Києві, — розповідає зірка. — Річ у тім, що влітку в дитячу музичну школу, в якій я багато років працювала й тепер офіційно працюю (щоправда, онлайн), стався “приліт”. (Зітхає). Тож я організувала в Торонто концерт і сто відсотків коштів, що вдалося зібрати, привезла в Україну. Розумію, що тих грошей не вистачило, щоб відновити все, але перший поверх засклили, стелі відремонтували, світло полагодили й т. п. Таким чином спільними зусиллями ми зробили добру справу.
— Кажуть, у Канаді ви теж займаєтеся з дітьми?
— Так. Це називається “Творчо-вокальна майстерня народної артистки України Інеси Братущик”. Займаюся з нашими дітками, які — найспівочіші в світі. Вбачаю своє завдання у тому, щоб ці хлопчики й дівчатка не забули, хто вони та що вони. Тобто завжди залишалися українцями. Багато з них повернеться, багато — ні. Мені ж дуже хочеться, аби перших було більше. Хоча навіть на рівні мови бачу, як швидко йде асиміляція. Англійська, яка тут скрізь, моментально їх “накриває”.
До речі, мої вихованці теж долучаються до благодійності. Наприклад, цукерки, якими їх пригощали під час Гелловіну, а також книжечки, які ще маємо зібрати, плануємо відправити до різдвяних свят дітям-переселенцям та сиротам, що живуть у дитбудинках. Весною, до Великодня, ми вже пересилали їм солодощі й одяг. Одне слово, попри те, що я перебуваю за океаном, душа моя і серце — в Україні. Тому кожен день стараюся робити щось корисне. Хоч життя на чужині, звісно, і в мене непросте.
— Що для вас було найбільшим випробуванням “там”?
— Випробувань було страшно багато. Знаєте, іноді проблеми сипляться на твою голову з усіх боків. Тільки встигай відбиватися. Проте я така людина, яка в усьому бачить позитив. І якщо виникають якісь труднощі, ніколи не складаю руки... До прикладу, в мене закінчилася канадська віза. Зазвичай її продовжують за місяць, але я чекала понад пів року. В той час не могла нікуди виїхати з країни. Ні в Грецію, ні в Іспанію, де очолювала журі фестивалю. Це було одне з найгірших відчуттів у житті — ніби ти з обрізаними крилами... А взагалі, за кордоном ми нікому не потрібні. І найкраще, де було, є і буде, це — вдома!
— Рік, що добігає кінця, був у вас ювілейним. Ви уже призвичаїлися до тієї цифри?
— Я про неї навіть не згадую. Тільки знаю, що я у всьому — “відмінниця”. (Усміхається). Звичайно, хотілося з такої нагоди зробити великий концерт у Львові та в Києві, але... Коли дехто мені каже: “Ой, 55 років — раз у житті”, я відповідаю: “56 чи 57 — теж раз у житті”. (Сміється). Тобто я ставлюся до тих речей дуже просто. І до ювілею не готувалася. Хоча була втішена, що мої учні та їхні батьки зробили багато приємних сюрпризів. А ще — чимало теплих слів написали у соцмережах прихильники, яких я не знаю і ніколи не бачила. Це справді розчулило до сліз.
— Цікаво, а скільки вже рочків вашому онукові й наскільки активно бабуся бере участь у його вихованні?
— У січні Тарасові виповниться чотири. Він дуже красивий хлопчик. Такий кучерявий блондин з великими синіми очима. На нього тут усі задивляються. (Усміхається). Як кожна бабуся, я його балую. А ось вихованням займається мама, тобто моя старша донька. Тим більше, що молодша доця — неповнолітня, їй тільки п’ятнадцять, тому мені є ким займатися. Зрештою, скажу вам щиро: я ніколи не знала, як виховувати хлопчиків, адже у мене були дівчатка. (Усміхається).
— Iнесо, на вашій аватарці — незвичайна світлина, на якій ви у шоломі. Де було зроблено це фото, якщо не секрет?
— На фронті. Починаючи з 2014-го, я їжджу до наших хлопців. Останній раз була торік: заробила на 30 “пташок” і повезла “туди”. Ще й відпрацювала два концерти — у Покровську та Слов’янську. Взагалі ж, де тільки не доводилося виступати: від госпіталів і КПП до розбитих гаражів та інших “точок”. Було, що й за 600 метрів від російських позицій.
Те ж фото зроблено в Краматорську — в приміщенні, де лежали протипіхотні міни. Тому перед концертом мене попросили надіти шолом (пропонували ще й бронежилет, але я відмовилась) і співати в пів голоса, щоб не здетонувало... Знаєте, під час поїздок на передову я багато чого побачила, насамперед — справжніх українців та справжніх патріотів. Це дійсно — цвіт нації!
